Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

від повнокровності. Підручник анатомії не одразу нас розчаровує: там мапа серця нагадує шляхи лондонського метро. Аорта, ліва і права легеневі артерії й вени, ліва і права підключичні артерії й вени, ліва і права коронарні артерії… усе це красиве, в цьому відчувається мета — така собі чітка мережа насосів. Тут кров усюди прибуває вчасно, думаєте ви.

Ось пульсуючі факти:

— серце — перший орган, який розвивається в ембріона; коли ми не більші за велику квасолину, у нас уже видно серце, яке працює на всю потужність;

— у дитини розмір серця більший відносно решти тіла, ніж у дорослого: 1/130 від загальної ваги проти 1/300;

— протягом життя розмір, форма й розташування серця значно змінюються;

— після смерті серце набуває пірамідальної форми.

Волове серце, яке я купив у крамниці Corrigans, важило 2 фунти 13 унцій[28] і коштувало 2,42 фунта стерлінгів. Найбільший з доступних зразків із тваринного світу — він же фігурує у виразі, який стосується людини. «Він мав серце, як у вола» — фраза з літератури імперії, пригод, дитинства. Оці джентльмени в коркових шоломах, які одним точним пострілом з армійського пістолета можуть вкласти носорога, рятуючи полковникову дочку, що злякано зіщулилася під баобабом, мали просту вдачу, але, якщо судити з цього вола, зовсім не просте серце. Орган був важкий, кремезний, кривавий, стиснутий, наче міцний кулак. На відміну від мапи метро в підручнику, справжнє серце виявилося замкненим і не охочим виказувати свої таємниці.

Я розрізав його зі своєю подругою-радіологом. «Небагато йому лишалося, тому волу…» — зауважила вона. Якби це серце належало комусь із її пацієнтів, той навряд чи довго міг би прорубувати собі шлях у джунглях. Ми ж у своїй невеликій мандрівці діяли не мачете, а кухонним ножем фірми Sabatier. Ми прорубали шлях до лівого передсердя і лівого шлуночка, милуючись м’ясною вагомістю мускулів. Ми проводили пучками по його підкладці, подібній до французького шовку, вкладали персти в рани відкритих судин. Вени були еластично-гумові, артерії — товстостінні, мов кальмари. Згусток крові, що утворився після смерті, бордовою личинкою лежав у лівому шлуночку. Ми доволі часто губили шлях у стиснутому вузлі м’язів. Дві половинки серця не спокійно прилягали краями одна до одної, як я собі фантазував, а відчайдушно охоплювали одна одну, немов коханці, що тонуть. Ми двічі потрапляли в той самий шлуночок, думаючи, що то другий. Милувалися розумно влаштованою системою клапанів, а також сухожилковими струнами, які не дають клапанам відкриватися занадто сильно: маленькі міцні мотузки, що не дозволяють парашуту переповнитися повітрям.

Коли ми закінчили справу, серце решту дня пролежало на закривавленому ложі з газети, з тим щоб перетворитися на невигадливу вечерю. Я погортав куховарські книги, шукаючи, що з ним робити. Один рецепт усе-таки знайшов: фаршироване серце, яке подається з вареним рисом і скибочками лимона, — але страва багатообіцяльною не здавалася. Та й назва, яку їй придумали данці, не додавала привабливості — «пристрасне кохання».

Чи пам’ятаєте ви цей парадокс кохання, перші кілька тижнів і місяців Пристрасного Кохання (отакого, як той рецепт, тільки ще й з великої літери) — часовий парадокс? Ви закохані, перебуваєте на тій стадії, коли гордість і тривога борються всередині вас. Частково ви хочете зупинити час, адже це, кажете ви собі, найкращий період усього вашого життя. Я закоханий, я хочу смакувати це відчуття, прислухатися до нього, ніжитися в ньому: хай сьогоднішній день триває вічно. Це ваша поетична грань. Але також у вас існує грань прозаїчна, яка намагається не сповільнити, а прискорити час. Звідки ти знаєш, що це почуття — справді кохання, — шепоче вам ваша прозова грань, як скептичний юрист, — адже йому всього кілька тижнів, місяців. Ти не зможеш дізнатися, чи це все насправді, якщо ти (і вона) не будете відчувати те саме ну хоча б іще рік — це єдиний спосіб довести, що метаморфоза вас не ошукає. Пройдіть цю стадію, хоч яку приємну, якомога швидше: тоді можна буде точно дізнатися, чи кохання справжнє.

Фотографію проявляють у кюветі з рідиною. Спочатку це просто чистий аркуш, запечатаний у конверті, в який не проникає світло, — тепер він набуває функції, образу, певності. Ми швидко вкидаємо майбутнє фото в кювету з фіксатором, щоб закріпити цю чітку, вразливу мить, зробити її образ міцнішим, неподільним, цілісним на кілька років. А що як вкинути знімок у фіксатор — а хімія не спрацює? Цей поступ, цей любовний рух назустріч, який відчуваємо, може не стабілізуватися попри всі наші зусилля. Чи бачили ви, як знімок довго, безперервно проявляється, доки його поверхня не стане зовсім чорною, поглинувши радісну мить?

Такий закоханий стан — він нормальний чи аномальний? Статистично, звичайно, аномальний. На весільних фото по-справжньому цікаві обличчя не в молодих, а в гостей навколо: молодша сестра нареченої (чи буде таке в мене, така неймовірна подія?), старший брат нареченого (цікаво, вона його теж зрадить, як моя стерва — мене?), мати нареченої (ой які спогади навертаються!), батько нареченого (якби цей хлопець знав те, що я знаю зараз… і якби я тоді знав те, що знаю зараз…), священик (диво, навіть зовсім недорік шлюбна присяга робить красномовними!), підліток, який косо позирає на всіх (нащо оце женитися?) і так далі. Сама ж центральна пара перебуває в глибоко аномальному стані — але спробуйте їм про це сказати. Вони почуваються нормальніше, ніж будь-коли раніше. Оце нормально, кажуть вони одне одному; раніше, коли нам здавалося, що все нормально — насправді нормально не було.

І ця переконаність у своїй нормальності, певність, що їхня сутність проявиться й зафіксується коханням, а відтак опиниться в рамці назавжди, надає їм зворушливо-зухвалого вигляду. Ось що дійсно ненормально — коли ще зухвальство буває зворушливим? Тільки тут. Погляньте знову на фотографію: заглибтесь у серйозну самовдоволеність моменту, що проступає з-під зародка щастя. Як тут не зворушитися? Шумно закохані пари (адже ніхто й ніколи раніше так не кохав — правда?) можуть викликати роздратування, але з них не посмієшся. Навіть якщо в емоційного конформіста щось може викликати посмішку: якесь кричуще поєднання віку, вигляду, рівнів освіченості, претензій — у цю мить пара набуває особливого блиску, лакованості — і бризки слини від чужого сміху до неї не пристають. Молодий чоловік під руку з літньою жінкою, нечупара поряд із денді, танцюристка кабаре, прив’язана до аскета, — усі ці люди почуваються доглибинно нормальними. Ось що має зворушувати нас. Вони дивитимуться на нас поблажливо, бо ми не настільки очевидно, грубо і зримо закохані, проте це нам до них треба ставитися