Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

розправляє наші плечі. Ви відчуваєте, ніби вперше в житті випросталися; ви здатні на що завгодно, поки це відчуття триває, ви можете оволодіти всім світом. (Чи не варто тут провести межу: кохання додає певності, а сексуальна перемога просто лестить самолюбству?) Відтак кохання покращує зір — неначе око протерли «двірниками». Чи колись бачили ви все так чітко, як тоді, коли вперше закохалися?

Де в природі ми бачимо приклади кохання? Навряд чи ми їх побачимо. Трапляються види, що, здається, утворюють пари на все життя (хоча уявляєте собі, скільки можливостей для адюльтеру існує в довгих перельотах і міграціях через водойми); але загалом ми бачимо просто вияви сили, домінантності й сексуальну зручність. Представниці і представники поглядів фемінізму і чоловічого шовінізму по-різному інтерпретують природу. Феміністки шукають приклади безкорисливої поведінки в тваринному царстві — ситуації, коли самці в тих чи інших видах виконують дії, які в людському суспільстві характеризуються як «жіночі». Ось, наприклад, імператорський пінгвін: насиджує яйце самець, місяцями носить його в лапах, захищаючи складкою живота від суворої антарктичної погоди… Так, відповість на це шовініст, а що робить самець морського слона? Просто цілий день валяється на березі й трахає кожну самицю, яка трапиться на очі. На жаль, така поведінка видається ближчою до типової, ніж поведінка самця-пінгвіна. І якщо знати чоловіків так, як їх знаю я, то в безкорисливості пінгвіна є підстави сумніватися. Може, він просто розважив, що коли вже роками сидиш в Антарктиді, то найрозумнішим буде лишатися вдома й глядіти яйце, а самиця хай собі ловить рибу в крижаній воді. Можливо, пінгвін вирішив, що йому так зручніше.

То де ж любов? Вона не є крайньою необхідністю, правда ж? Ми можемо будувати запруди, як бобри, без неї. Можемо облаштовувати складне суспільство, як бджоли, без неї. Ми, як альбатроси, можемо долати великі відстані — теж без любові. Без любові ми можемо зариватися головою в пісок, як страуси. І вимерти, як дронти, теж можемо без любові.

Чи це така собі корисна мутація, що допомогла нашому виду вижити? Я не можу цього стверджувати. Чи нам насадили любов з тим, щоб воїни активніше билися за власне життя, носячи в глибині свого «я» теплу пам’ять про домашнє вогнище? Навряд чи: історія вчить, що покращення форми наконечників стріл, кмітливий полководець, повний шлунок і перспектива грабунку є вирішальними чинниками у війні, а зовсім не сентиментальність і соплі щодо повернення додому.

То, може, любов — це така собі розкіш, яка виникла в мирний час, як, наприклад, вишивка? Щось приємне, складне, але не першої необхідності? Випадкове явище, підсилене культурою, просто виявляється не чим іншим, як любов’ю? Іноді мені думається так. Колись на північному заході США було плем’я індіанців (я їх не придумав), життя якого було надзвичайно легке. Мешкали вони в ізоляції від ворогів на дивовижно родючій землі. Кинь сухий біб через плече — моментально проросте, а дощик його поливатиме. Вони були здорові, задоволені життям і до міжусобиць смаку не мали. Отже, в цих індіанців було багато вільного часу. Без сумніву, ті заняття, які характерні для безтурботних суспільств, у них активно вдосконалювалися: вони плели вигадливі кошики, віртуозно кохалися й дедалі ефективніше використовували товчене листя, щоб увійти в трансове заціпеніння. Цих аспектів їхнього життя ми не знаємо, зате нам відомо, якому заняттю вони передусім присвячували своє довге дозвілля. Вони крали речі одне в одного. Ось чим вони любили займатися й пишалися. Коли черговий безхмарний ранок займався над Тихим океаном, то вони витикалися зі своїх вігвамів, принюхувалися до медового повітря й запитували одне одного, хто що добув цієї ночі. Відповіддю було сором’язливе зізнання — чи нахабне вихваляння — у крадіжці. У Старого Червоношкірого Сірий Вовчок знову поцупив ковдру. Що, правда? А ось він і йде, наш Сірий Вовчок. А ти кого ти сьогодні обікрав? Я? Та я просто відколупав брови з верхівки тотемного стовпа. Що, знову? Ну-удно!

Чи приблизно так нам слід думати про кохання? Вижити воно нам не допомагає, так само як і цим індіанцям крадіжки. Однак надає нам неповторності, мети в житті. Відберіть у цього племені їхнє життєрадісне злодійство — і їм буде значно складніше самовизначитися. Тож чи це просто підступна мутація? Для збільшення чисельності нашого виду кохання не потрібне, а впорядкованості цивілізації воно взагалі вороже. Із сексуальним потягом нам би теж було простіше без кохання. Шлюб був би явищем більш прямолінійним — і, можливо, тривалішим, — коли б нам так не кортіло кохання, коли б його поява нас не окрилювала, а зникнення не жахало.

Якщо поглянути на світову історію, то, хоч як дивно, любов там з’являється. Це — виняток, жахливе неподобство, прикрий доважок до порядку денного. Воно мені нагадує оті будинки з половинними номерами, яких за нормальними критеріями креслення мапи не повинно було б існувати. Тиждень тому я їздив на ось таку північноамериканську адресу: вулиця Йонге, 2041½. Напевне, господар будинку 2041 у якийсь момент продав невелику ділянку землі, і там поставили цей напівпронумерований, напівнаявний будиночок. А проте людям там цілком зручно жити, вони називають його домом… Тертулліан казав, що те, в що вірять християни, є безсумнівним, бо воно неможливе. Може, й любов нам така потрібна, бо в ній немає практичної необхідності.

Вона — центр мого світу. Вірмени вважали центром світу Арарат, але гору поділили між собою три великі імперії, і вірменам нічого не лишилося[27], тож я це порівняння продовжувати тут не буду. Я тебе кохаю. Я знову вдома — і ніяка луна не передражнює мене. I love you. Je t’aime. Ti amo (з содовою). А якщо у вас немає язика, немає мови, якою пишаєтеся, то вам потрібно зробити так: схрестіть руки в зап’ястях долонями до себе; піднесіть схрещені руки до серця (ну хоч до середини грудей), а тоді коротко розверніть їх назовні й розкрийте долоні в бік того, кого кохаєте. Цей жест такий самий красномовний, як і слова. І уявіть собі всі можливі ніжні модуляції, подібні до поцілунків рухи зігнутих пальців, єднання долонь і грайливі пучки, що в закрутах на їхній поверхні таїться ідентичність нашої особи.

Але єднання долонь веде нас хибним шляхом. Серце не таке, як його малюють, — і це одна з наших проблем. Адже ми — правда ж? — уявляємо щось акуратне й двостулкове, у чиїй формі зашифроване те, що любов з’єднує дві половинки, дві окремішності в одне. Ми уявляємо собі цей символ яскраво-червоним, рум’яним