Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

руїну рідного краю. Орлик розіслав своїх емісарів по Україні, які під виглядом бандуристів і старців мали розповсюджувати його проклямації до українського народу й підбурювати його до повстання. Агітація ця мала успіх.

Весною 1711 року Орлик із зорґанізованою ним 16.000 українською армією, з польським відділом Йосифа Потоцького, який держався по стороні Станіслава Лсщинського, й з допоміжними татарськими силами, під проводом ханового сина, вирушив відвойовувати насамперед правобережну Україну. В його війську було 40 шведських інструкторів. На правобережній Україні Орлик мав успіх. Населення йому спочувало, й одне місто здавалося йому за другим без бою. Правобережні козацькі полки переходили на його бік і визнавали за свого гетьмана. Лівобережний гетьман Скоропадський вислав був проти нього військо під проводом ґенерального осавула Бутовича. Але Орлик розбив Бутовича під Лисянкою й узяв його самого в полон. Хвилювання починалось уже й на лівому березі Дніпра. В кінці березня Орлик дійшов до Білої Церкви, майже під самий Київ. Але тут його успіхи скінчились. У нього не було доброї артилерії, і всі спроби взяти сильно укріплену Білу Церкву штурмом не давали наслідків. В гой же час татари почали варварськи пустошити правобережну Україну й забирати населення в неволю. Крик, жаху й відчаю понісся по всьому краю. Все діло Орлика було знівечене. В розпуці писав він до шведського короля, гірко нарікаючи на татар, на цих найфатальніших союзників, яких тільки коли-небудь мала Україна.

Тоді же таки сам кримський хан пішов походом на Слобідську Україну. І тут населення спочатку зустрічало його з хлібом-сіллю, як визволителя, здавало йому без бою міста й навіть видавало татарам у полон московські гарнізони. Але хан задовольнився захопленою добичею й, не доводячи діла до зустрічі з московським військом, відступив зпід Харькова назад, залишивши населення на помсту з боку москалів. Літом того самого року й Орлик і хан мусіли відступити назад аж до вихідних пунктів свого походу. Хоч Орлик і добився через турецького султана того, що татари випустили на волю захоплене ними на Правобережжі українське населення, але симпатії народу до справи, яку провадив Орлик, були втрачені. Але це ще не був кінець нещастю правобережної України.

Тепер літом розпочався московський протинаступ. Цар Петро оповістив Туреччині війну й сам вирушив із армією на правобережну Україну. Він розпочав діло від репресій проти місцевого населення: всіх, хто заявив був прихильність до Орлика, безпощадно карано; ціле населення міст, які добровільно здалися були Орликові, насильно переганялося на лівий берег Дніпра; тут його або розселяли по ріжних полках Гетьманщини, або гнали далі на схід і селили на порожніх місцях Слобідської України. Плач і стогін розляглися по всьому краю, який не встиг іще прочуняти після татарського погрому в часі Орликового походу весною того року. Цар Петро з своїм військом загнався необережно в глиб Бесарабії й тут на берегах Прута в липні 1711 р. був із усіх боків оточений турками. Йому грозила неминуча капітуляція, але москалям удалося підкупити за великі гроші турецького головнокомандувача (візиря) і той випустив їх із пастки, заключивши мир, відомий в історії під іменем Прутського. Цар урочисто зрікся претенсій до правобережної України й обіцяв «не втручатися до козацьких справ». Договір був стилізований взагалі дуже неясно, й кожна сторона могла толкувати його по своєму.

Страшне було обурення Карла XII, коли він довідався про Прутський договір. Сам візир заплатив головою за цей договір, одначе в Царгороді головні дорадники султана були підкуплені царським золотом, і Порта ратифікувала Прутський договір. Щоб паралізувати діяльність українських емігрантів, цар Петро розпочав терор проти їх родичів, які залишилися на Україні: їх арештовували, вивозили до Москви й далі на північ, та примушували писати до емігрантів, щоб ті припинили свою акцію.

Тепер Орлик був зданий на власні сили. Він прожив іще коло 30 років за кордоном і разом із купкою відданих українській справі людей безперестанно старався викликати війну між Туреччиною й Росією, щоб добитись визволення України. Він проживав то в Швеції, то в Туреччині, закидав усі європейські двори своїми нотами й меморандумами, старався використати кожну нагоду, кожен міжнародній конфлікт на сході Европи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, російською імперією, яка заняла провідне місце в північній і східній Европі. З нею тепер не так то легко було боротись. По Ніштадському миру 1721 року з Швецією, цар Петро здобув собі балтійські провінції, й сфера його впливу простяглася на ціле балтійське побережжя. Туреччина задовольнилася тим, що Росія уступила їй по Прутському договору назад Азов і Азовське побережжя, й не хотіла більше воювати. Польща була зовсім безсила й, коли по упадку Карла знову засів на польському престолі Август Саксонський, цар Петро порядкував у Польщі, як у себе вдома. Швеція була зовсім знесилена. Орлик помер на вигнанні в 1739 р., і разом із ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави, щоб відродитись аж за півтора століття при зовсім відмінних обставинах.

Література до розділу 7

H. Костомаровъ, Мазепа и Мазепинцы, “Собраніе сочиненій”, кн. VI (t. 16), Петербургъ 1905; український переклад у т. 18 “Руської Істор. Бібліотеки”, Львів 1895.

Ф. Уманецъ, Гетманъ Мазепа, Петербург 1897.

В. Антоновичъ, ПослЂднія времена козачества на правой сторонЂ Днепра, “Архивъ Юго-Западной Россіи”, часть III, т. 2, Київ 1868; укр. переклад у т. 18 “Рус. Іст. Б-ки”, Львів 1895.

М. Андрусяк, До історії правобережних козаків у 1889-90 рр., “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 100, Львів 1930.

М. Грушевський, Шведсько-украінський союз 1708 року, там же т. 92, Львів 1909.

Ол. Грушевський, Глухів і Лебедин, там же.

J. Fеldman, Polska w dobie wielkiej wojny północnej 1704-1709, Kraków 1925.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, кн. IV (тт. 16-20).

D.Dorošenko, Маzера, sein Leben und Wirken, “Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte”, 1932, Band VII, Heft 1.

Б. Крупницький, Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу, “Записки чину св. Василія Вел.”, Жовква 1932 і окремо. Н. Юнаковъ, СЂверная война. Кампанія 1708-709 гг., “Труды Импер. Рус. Военно-Истор. О-ва”, тт. II i IV, Петербургъ 1909.

A. Stille, Carl XII-s fälltagsplaner 1707-1709, Lund 1908; російський переклад: Карлъ XII, какъ стратегъ и тактикъ въ 1707-1709 гг., Петербургъ 1912.

Alfred Jensen, Mazepa, Lund 1909.

H. Молчановскій, НЂсколько данныхъ о смерти и наслЂдст†Мазепы, “Кіевская Старина”, 1903, кн.1.

А. Єнзен, Орлик у