Геннадій Обушній - Екст, Геннадій Обушній

учорашнє, тому й очі розплющувати не поспішав. Можливо, побоювався знову побачити. Що саме? Те саме. Вчорашню Катастрофу. Але я точно живий. Значить, не все так погано.

Стояти. Він втрачав свідомість. Значить, працюю за інструкцією 4-7 „Індивідуальний регламент дій після тимчасової втрати свідомості за нез’ясованих обставин“.

§0. Озирнутися.

Розплющую очі. Не поспішаючи, зір фокусується. Стеля хитнулася й завмерла. Кімната — стіни, вікно, двері. Дизайн незвично прямокутний, чужий, але не чужорідний. Стеля й двері занизькі. Ліжко просте й непримітне. Укритий по груди знайомою ковдрою з катера. Ніякої апаратури не видно. Якийсь пульт (комунікатор?) на столику біля ліжка з незнайомими символами.

§1. Перевірка цілісності організму.

Вже перевірено. Цілий і начебто неушкоджений.

§2. Перевірка системи життєзабезпечення і навколишнього середовища. Скафандр відсутній. Втім, сам вчора зняв, ледь впорався. Атмосфера придатна, дихається легко. Запахів багато. Ідентифікувати важко, але вони не дратують. Звуків теж багато. Негучні й дуже різні. Явно не механічні. Характерні для відкритих планетарних просторів. Шум вітру? Можливо.

§3. Перевірка свободи дій.

Зняв ковдру. На тілі жодних датчиків і обмежувачів. Сів, ноги на підлогу. Встаю — повело. Сів. Знову встаю — веде, але трохи менше. Три різких проти перевантажних видихів — тепер порядок. Вікно напіввідчинене. Отже, зовнішніх ознак обмеження свободи не бачу. Хоча комунікатор відсутній. Значить, параграф 3 поки що під питанням.

§4. Визначення місцезнаходження.

Попередній досвід уже дав відповідь, я не на борту і не у шпиталі. Точно перебуваю на поверхні придатної для життя планети. У якій зоряній системі, невідомо. Подібні житла начебто згадувалися в довгому і важкому, як камінь, курсі „Ханноідні раси галактики“. Точно не пам’ятаю. Двієчник.

§5. Контакт з екіпажем і кораблем.

Поки контакту немає. Не бачу і не відчуваю Семмі. Зв’язку з Кет не спостерігаю.

§6. Оцінка ситуації доступними методами.

Розпливчастий пункт. Але я розвідник і повинен діяти відповідно до обставин. Так що вперед, Лео. Треба вдягнутися. На столику халат і сандалі — мої власні. Вже добре. Стоп. Щось не так. Що? Замість буйної рослинності на грудях і ногах (предмета законної гордості) — коротка щетина приблизно місячної давнини. Голова? Те ж саме. Що виходить? Якщо я обліз після отриманої дози і обростаю знову, то пройшло не менше місяця! За цей час можна піти куди завгодно в межах трьох галактик.

Тепер уважніше глянути на власне тіло. Жодних ознак радіаційних і теплових опіків, а заживають вони не швидко. А шкіра вчора була вогненно-червоною і пекло нестерпно! То скільки ж часу пройшло?

Одягнувся. Вперед, на вихід. Двері відійшли в стіну. Вийшов, трохи нагнувшись. Опинився в просторій овальній залі. Праворуч кілька зачинених дверей, ліворуч прозора стіна з прямокутником виходу. Посеред залу довгий стіл і десяток стільців. Праворуч широкі вигнуті сходи, що ведуть нагору. Другий ярус? Звуки посилилися. З’явився буркотливий голос, явно жіночий. Прорізався і новий запах — приємно-дражливий. Їжа? Ззовні заплив невеликий розпатланого виду робот незнайомої конструкції і пропав за однією з дверей. Гаразд. Куди далі — вгору або назовні? Назовні.

Прозорі двері відповзли праворуч. Вийшов, не зігнувшись. Широка крита тераса плавно оперізує будинок, огороджена простими перилами з широким планширем. До ґрунту метра півтора. На терасі хаотично розставлені кілька простих столів. На одному купка дрібних птахів якраз влаштувала гучне з’ясування стосунків. Побачивши мене, знялися й полетіли.

Біля перил крісла з високими спинками. Те, що треба. Сядемо й придивимося. Планети завжди прекрасні. У кожної свої чари: і у змінених цивілізацією, і у незайманих. Тут про цивілізацію нагадував лише сам будинок. Вниз простягається пологий схил, зайнятий дещо хаотичним фруктовим садом з вузькою періодично ступінчастою доріжкою. Внизу неширока річка, за нею луг і стіна лісу. На лузі граються троє незнайомих тварин, високих і довгоногих. На горизонті змазане серпанком гірське пасмо.

Голоси. На терасу з будинку вийшли два все-таки ханни чоловічої статі. Незвично округлий череп і невеликий зріст, мені до плеча. Знову не можу класифікувати. Щось вислизаючи знайоме. Одягнені цивільно: легкий одяг і взуття.

Я встав назустріч.

— Бажаю здоров’я, Лео. Давайте знайомитися. Я — Джон, господар цього будинку. Це Клим, ваш лікар.

Клим відразу встановив статус-кво.

— Лео, зараз вас чекає реабілітація після шпиталю. Ніде правди діти, ваш випадок був дуже важкий, але найнебезпечніше вже позаду. Проте решту курсу лікування пройти необхідно. Як людина військова, ви розумієте медичні регламенти. А я, як військовий лікар, буду неухильно виконувати свій обов’язок. Вам все зрозуміло?

Я автоматично підтягнувся і гаркнув:

— Точно так!

І відразу відчув полегшення, властиве військовому, є система і ця система працює.

— У вас, капітане, є і буде чимало запитань. Ви зможете їх задавати, однак на деякі з них ви отримаєте відповіді не відразу. Це в інтересах справи, — продовжив Клим.

Далі. У мене маса об’єктивної інформації про стан вашого організму. Але мені потрібна і суб’єктивна: ваші відчуття, і я буду задавати багато запитань. Але спочатку ви.

Мої питання посипалися самі собою:

— Що з моїм екіпажем?

— Вони в порядку. За три доби будуть тут.

— Що з катером?

— Порядок.

— Де я?

— Точне місцезнаходження дізнаєтеся після прибуття Вашого екіпажу.

— Скільки часу пройшло з моменту аварії?

— Дізнаєтеся після прибуття екіпажу.

— Наскільки я вільний у своїх діях і де мій особистий комунікатор?

— Ви вільні в межах свободи особи, яка одужує і перебуває на шпитальному режимі після важкого поранення. Ваш комунікатор-сканер привезе екіпаж.

Отже, питань більше, ніж відповідей. Параграф 3-й усе ще незрозумілий. Про крейсер я не запитав, хоча й кортіло. До з’ясування ситуації повний склад експедиції розголошувати не варто. Що ж, три дні це небагато. Буду чекати Кет.

Тепер настала черга Клима.

— Ваше загальне самопочуття, Лео?

— Дуже добре.

— Сверблячка?

— Є, але незначна.

— Голова?

— Не болить і вже не паморочиться.

— Апетит?

— Ще не думав.

І так майже годину. Пам’ятаю, які були останні відчуття перед втратою свідомості. Ніби випадково задаються найпростіші питання на логіку й аналіз. Темп діалогу постійно зростав.

За весь цей час Джон не промовив ні слова, тільки слухав і спостерігав. Щось знайоме було у примружених очах і періодичному перефокусуванні погляду всередину-назовні.

— Джоне, ви часом не з дальньої розвідки?

— Так, Лео.

— З якого крила?

— Лео, не все відразу. Зараз, якщо Клим не проти, я познайомлю вас із будинком, територією і мешканцями. До речі, ваш робочий і парадний комбез зберігаються