Свидницький А. П. - Оповідання та нариси, Свидницький А. П.

- Багата, та зубата, вродлива, та вередлива,- з жалем відказав батько, головою похитуючи, а гість і каже:

- Хоч? Я тобі зятя висватаю - а дзєльни хлопец!.. 102

- Та цур йому! щоб і костям не було спокою. Не хочу.

- Та не бійся; я все йому розказував, а він каже: «Я й сам все те знаю, а таки посватав би, якби віддали за мене».

Задумався батько; бо яка б вона не була, а все батькові своя кров.

- Ну як? - запитав гість,- добре, чи що?

- А хто ж він такий? Може, який попович абощо?

- Ні, пане добродзєю! 103 з поповичем чи смів би я нависватуватися? просто шляхціц, ще й давнього роду - чловєк шляхетни і бардзо пожондни 104 Правда, в калитці гуде воно - гуде, вшак 105 же не без гроша.

- Не знаю, що й казати,- озвавсь батько.- Це дочка моя, а хто своїй дитині не жичить добра, той і в пеклі не знайде стільця по собі; да не годиться і чужих дітей кривдити. На твою волю здаюсь.

Через кілька час панна сватача виглядає - причепурилась, прибралась, всякого фантя на себе начіпляла, брязкотиння понавішувала і походжає, як павич, погойдується, наче її на ресори взяв - знать від усіх вона не відродилась була. Далі як розходиться - боже ти мій!

- Гамуйся, дочко! що тобі такого? Негарно ж як, слуги ходитимуть з попідбиваними очима. Сьогодня кавалір буде, а ти таку содому підняла,- заговорила мати.

Маруся й послухала, може, первий раз на віку... Саме на це і кавалір приїхав. «Цс!» - панна каже, і в хаті чути стало, як муха летить. Увечері і посватались.

- Може, ти не знаєш моєї дочки,- каже пан,- може, ти лакомишся на її багатство, а не знаєш, яку біду береш на свою шию? Хоч - я розкажу.

- Ні,- каже той,- і на гроші не лакомлюсь, а знаю все про панну Марусю, та вона мені подобалась, та й годі.

- Коли так,- озвавсь батько,- то боже ж вас благослови!

І помінялись обручками і хустки забрали; судженого, кажуть, і конем не об’їдеш.

III

Немовби дух святий хату перелетів, як вибралась ця біда. І пан повеселішав, і паня інша ходить, а що слуги, як випровадили панну - чи то бак молоду паню за обійстя, то аж перехрестились. Слава тобі, господи, кажуть, може, й для нас іначійший світ настане.

Бува на світі чоловік гірш хороби, що від його ні відхрестишся, ні відмолишся. Як збудеш його яким способом, то вже не знаєш, що розпочати - чи діло робити, чи попереду похвалитися. Така-то була і ця молода пані - гірш вередливого москаля в хаті. То й раділи всім двором, що збули одну; бо та одна за сто п'яних. А вона повіялася із своїм чоловіком вже в другу хату вередувати, немовби каже: хай і ті ще хрону понюхають, і цим пора вже покій дати.

Тиждень чи дві неділі на новім господарстві була з Марусі жінка, як бог повелів: і порадитись було з ким, бо на мозок її не бракувало; і приголубить, поцілувать було кого, бо гарна була, як весна красна, хоч вже трохи й матірна собі. «Лякали, страхали мене,- дума собі її чоловік,- а дасть бог, що з мого покинька ще люди будуть».

Та не було кому сказати йому: не кажи гоц, доки не перескочиш; бо частіш бува, що добра ждеш, а лиха сподійся, щоб не опіла біда зопалу; бо несподівано причавить, й як камінь зерно, та ще и мука не посиплеться, а так і запліснієш. Добре жити в надії на щось луччого, да тому, в кого й так на душі легко; а кому бог не годить, то і в печі не горить - такому нічого сподіватись, для його надія - то дірявий мішок на просо, решето на воду.

Да, мова мовиться, а хліб їсться - наш пан не дуже багато й добра сподівався, а так лиш, як то приповідають, надвоє бабі ворожили - як не вмре, то буде жити...

Пройшло дві неділі, чи що, Маруся почала голосніше говорити, далі то крикне, то стукне, то ногою тупне, а там коцюба не коцюба, що під руку навинеться.

- Сподівалися ми лиха,- заговорили слуги,- то воно нас і не минуло; от яка біда опіла. А пан каже:

- Жінко! що це тобі такого! осою тебе загодували, чи що?

- Ну-ну! не мовчи тільки, то я і тобі покажу, де раки зимують,- озвалась Маруся.- Бач, який справний знайшовся! Звідкіль ти такий вирвався, рада б я знати?

- Я то здешній, от ти то так що звідкіля?

- З батькової праці, з маминого живота! от я звідкіля, коли хочеш знати.

- А довго тебе колисали?

- Сім день і три ночі - щоб тобі повилазили очі...

- Е! то ти ж іще недоколисана, коли так. Гей! хлопці! - гукнув. Збіглось їх щось, може, з десяток.

- Столярів мені,- каже,- ковалів!

Розбіглися вони, котрий за ким попав - той за столяром, той за ковалем, пан ходить, заклав руки у кишені, а пані не сміється, ні,- аж духу пускається.

- От тобі й виріс,- каже,- от тобі й вивчився! Побачим-побачим, що то з того буде...

- Колиска буде, а ти думаєш що?

- Я думаю, що тріски з єї летітимуть та кожна тобі в голову.

- Побачим, чи хоч одна полетить!

- Поназдивишся!..

- Побачиш! Я ж скажу окувати, то куди ж й тобі, бідній!..

- В голову! в голову! - закричала вона.

- Що ж? ти думала, що я тебе битиму? Треба ж було здогадатися, що добрий хазяй і худобину жалує києм обертати, а ти ж моя жінка! Як же