Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

1 тому, знаючи про прихильність до нього полковника, яка іноді доходила до сентиментальності, Захов дозволив собі вільність і не відповів прямо, а сам поставив питання. Він сів на місце і, пильно дивлячись на присок у каміні, спитав:

— Ви сказали, що пеленгаторна служба перехопила вчора радіограму передавача, складену за допомогою якогось шифру номер тринадцять. О котрій годині почала свою передачу закордонна радіостанція?

— Наші люди засікли передачу о двадцять третій годині сорок п'ять хвилин. — Полковник помовчав. — А в тебе є якась ідея?

— Є, — щиро всміхнувся Абакум. — Вручіть мені наказ, який лежить у вас в бумажнику. Ось моя ідея.

Обличчя полковника вмить прояснилось. Він поклав руки на коліна і нахилився вперед:

— Значить, ти пропонуєш дати тобі наказ діяти? Так треба це розуміти?

— Навіщо ви ускладнюєте? — нахмурився Абакум.

Полковник, трохи сконфужений, відкинувся назад і деякий час сидів мовчки. Потім дістав з бумажника аркуш з наказом, прочитав його, наче бачив уперше, і, кашлянувши, подав Абакумові.

— Зважаю на твоє запевнення, що навколо тебе все спокійно, — нагадав Ванов.

Абакум узяв наказ і лукаво всміхнувся.

— Чекатиму тебе в своєму кабінеті о дев'ятій годині, — сказав полковник.

Захов подивився на годинник — наближалась восьма година.

— На жаль, це неможливо, — промовив він. — Дуже прошу вас не наполягати на цьому. — І через те, що полковник раптом похмурнішав, додав — Давайте відкладемо нашу зустріч на більш сприятливий час. Я напав на слід. Отже, треба негайно взяти старт, щоб не загубити його. Не дивіться на мене так здивовано. Я справді напав на слід. — Абакум знову глянув на годинник: — Хто знає, може, ті там уже працюють над радіограмою з центру.

Абакум знову підвівся і швидко почав ходити по кімнаті, нервово переплівши довгі пальці, хоч очі його мрійливо всміхались. Потім він зупинився, обличчя його витягнулось і немов одразу осунулось. Мрійлива усмішка зникла, зіниці звузились.

— По-перше, — сказав Абакум, дивлячись полковникові в очі, — я дуже хотів би знати, які люди з центра країни відвідували прикордонні райони за останні два місяці. Якщо одержу таку довідку до вечора, то моє завдання набагато полегшиться. Чи можу я сподіватись цього? — спитав він полковника. — По-друге. Якщо лейтенант Марков вільний від наряду, то прошу направити його до мене не пізніше ніж через півгодини. А щоб не гаяти часу потім, дайте йому три помічники, рацію, яка працює на ультракоротких хвилях, і виділіть в його розпорядження три машини з радіопередавачами. Оце все, в чому я поки що маю потребу. Втомилися? Налити вам ще чарку коньяку?

Лейтенант Марков зайшов до Абакума саме в той час, коли той освіжав одеколоном обличчя після бриття. Задиханий, збуджений, з палаючими від радості очима, він наче чекав весільного банкету. Абакум дружньо обняв лейтенанта, запропонував цигарку і попросив сісти. Вони не бачилися з часів ящурної справи.

— Ну як, — усміхнувся Абакум, — зростає життєвий досвід? Вивчаємо людей? Людина — звучить гордо! Га? — Він помовчав, потім спитав: — Пригадуєте Ірину Теофілову?

Це питання було несподіваним: «Людина — звучить гордо!» — Ірина Теофілова! Лейтенант розгублено знизав плечима.

— Пам'ятаєте, як ви гналися за нами на мотоциклі до села Йорданкіно?

— Як не пам'ятати, товаришу капітан! Це наче вчора було, — відповів лейтенант і зітхнув.

«Мені б треба зітхати, а не йому», — подумав Абакум.

— Мені теж здається, що це було вчора, — сказав Захов. — А пригадуєте, в якому платті була тоді Теофілова?

— У білому, товаришу капітан. І з білою стрічкою у волоссі. Це я запам'ятав, бо вона була чорноока і чорноволоса, і білий колір був їй дуже до лиця. В той день вона була схожа на наречену, товаришу капітан.

— Лейтенант Марков, — промовив Абакум, наливаючи в чарку коньяку, — давайте вип'ємо за білий колір, бо йому, як видно, належить майбутнє в житті. Білому кольору. Але зараз я порадив би вам не особливо довіряти йому. Любіть його, але не довіряйте. Радійте, дивлячись на нього здалеку. За білий колір!

Абакум цокнувся з лейтенантом, випив коньяк одним духом і підвівся. Відкрив мініатюрну рацію, яку лейтенант поставив на письмовому столі, підготував її до передачі. Потім вийняв з шухляди стола кілька фотографій і підійшов до лампи: на вулиці був туман, і тому в кімнаті горіло світло.

— Цю людину звуть Асен Кантарджієв, — пояснив Абакум, показуючи фотографії Маркову. — Я знімав його в різних позах. Красунь і молодець. Але, на відміну од більшості красунів, розумний. Працює режисером кінохроніки і живе недалеко звідси — на вулиці Незабравка, дев'яносто сім. Запам'ятали?

— Вулиця Незабравка, дев'яносто сім, — повторив лейтенант. — Запам'ятав.

— Де ваші люди? — спитав Абакум.

Лейтенант відповів, що його люди в машинах на сусідній вулиці і що він підтримує з ними зв'язок за допомогою своєї рації. Потім подав Абакумові аркушик паперу, на якому було позначено код позивних.

— Ви «Дауд», а я «Ракіп», — пояснив він.

— Ця ящурна справа, видно, не виходить у вас з голови, — нахмурився Абакум. — Ну що ж. Нехай тепер Ракіп слухає монолог Дауда, причому дуже уважно, бо для повторення немає часу: лишились лічені хвилини. Візьміть оцей пакетик. В ньому ванільний порошок, змішаний з порошком товченого древесного вугілля, — щоб не було помітно білого кольору ваніліну. Пройдете повз будинок, де живе мій «приятель»-режисер, і посиплете цим порошком перед парадним. На вулиці грязюка, і тому хоч невеличка частка цієї суміші неодмінно пристане до його взуття. Надворі сильний туман, вас ніхто і не помітить.

Я стежив за цим чоловіком і знаю, що ранком він виходить з дому між десятою і о пів на одинадцяту. У вашому розпорядженні сорок п'ять спокійних хвилин — досить часу, щоб послати когось по собаку-шукача. Коли приведуть собаку, візьмете його в свою машину.

Майте на увазі, що людина, за якою вам доведеться слідкувати, надзвичайно кмітлива і спритна. Природжений артист.