Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

у відповідь, що бензину вистачить до місця, зайшов до комендатури, відмітив відрядження, забрав шинель і плащ-палатку, які лишив у гуртожитку, сів у машину і поїхав у Архангельське до Серпіліна. Їдучи, він так задумався, що навіть не помітив, як по дорозі почався дощ; водій, спинивши машину, заходився напинати тент.

Лише в Архангельському, йдучи мокрою алеєю, під лагідне шамотіння вже ущухлого дощу, Синцов остаточно взяв себе в руки, щоб прибути до начальства, як і належить військовій людині, далеким од власних почуттів і здатним виконувати чужі накази.

Серпілін чекав Синцова в себе в кімнаті, він був у чудовому настрої, який не облишав його з учорашнього дня.

Невідомо, що більше вплинуло вчора на головного терапевта: відвертість, з якою Серпілін пояснив, чому саме треба йому швидше повернутися на фронт, чи історія хвороби разом з аналізами, що їх показала головному терапевтові Баранова, чи самий медичний огляд, після якого, поплескавши Серпіліна по голому плечу великою білою рукою, головний терапевт з веселим подивом сказав: «А ви міцний, на диво!» Зрештою все вийшло якнайкраще.

Головний терапевт звелів прискорити комісію аж на три дні і, прощаючись, кивнув на Баранову:

— Інші страхуються, намагаються продержати свого хворого зайвий тиждень, а вона, навпаки, тільки й думає, як би вас швидше на фронт випхати! Ваше щастя, з лікарем вам повезло!

Пожартувавши, сам не знав, як правильно сказав.

Справді, щастя! Як не дивно, Серпілін остаточно зрозумів, що вона кохає його, саме там, у головного терапевта, коли відчув, — з якою силою вона зичить йому того ж, чого хоче він сам.

А ввечері вона захотіла, щоб він лишився в неї, і він лишився, і зрозумів, що їй добре й буде добре з ним.

І сьогодні весь ранок після всього перебував у тому, мабуть, коли подивитися збоку, навіть смішному, одверто щасливому настрої, який особливо гостро відчувають немолоді люди.

Коли Синцов постукав і ввійшов, Серпілін був одягнений уже не по-санаторному, а, як завжди, в гімнастерці, тільки без пістолета на ремені.

— Не пощастило погуляти: дощ не пустив, — сказав він. — Їхати готовий? Карти одержав?

Синцов відповів, що й сам він, і машина готові, але карти одержить тільки після десятої години.

Серпілін подивився на годинника.

— Почнемо з листів. — Він узяв зі столу два конверти й віддав їх Синцову. — Якщо приїдеш уночі, нікого не турбуй. Повідом оперативного чергового, що з’явився, а вранці доповіси обом — і Захарову, і Бойкові. Коли поцікавляться, можеш висловити особисті враження.

Серпілін сказав «можеш», але Синцов відчув з його тону, що саме цього він і хоче.

— Я їм там, у листах, пишу, що через п’ять днів буду на місці. Сьогодні зранку, як бачиш, одягся; домовився поїхати в Генштаб, нагадати про себе. А після обіду зніму, походжу ще в санаторному. Тут, коли наш брат, не діждавшись виписки, форму надіває, дивляться з підозрою: було так, що й тікали.

Серпілін вдоволено повів плечима і, по-солдатському засунувши під ремінь великі пальці, перевірив заправочку, сів до столу.

— Є особиста розмова. Сідай, Іване Петровичу.

Синцов сів. Серпілін давно не звертався до нього так, з того дня, як після госпіталю викликав до армії й узяв до оперативного відділу.

— Ти мені потрібен, — помовчавши, ніби востаннє приміряючись, сказав Серпілін.

Синцов ждав, що буде далі: коли потрібен, то потрібен. Але все-таки навіщо?

— Учора, коли ти був, я обіцяв виконати твоє прохання — повернути в стрій. А вже без тебе подумав: можливо, запропоную тобі інше, коли ти вже йдеш з оперативного відділу. Поки я тут лікувався, дружина мого сина вийшла за Євстигнєєва, одружилася вдруге. Тепер маю родича, але втрачаю ад’ютанта. До фронту доїдемо, і відпущу. А про тебе вчора згадав, як у мене був за ад’ютанта, коли з оточення виходили. І подумав, чи не повторити. Потрібна твоя згода. Для ясності уточнюю: перетворювати ад’ютанта в денщика, як робить дехто, звички такої не маю. А тепер, коли є запитання, прошу.

Насправді ж він запитань не чекав; йому здавалося, що Синцов охоче залишиться при ньому. Чим далі йшла війна, тим більше він вірив, що підлеглі люблять служити під його началом, крім тих, кого він сам вважав за непридатних до служби. І звичка думати саме так згодом стала впевненістю, почасти самовдоволеною, хоч сам він за собою цього не помічав.

Синцов зовсім не був готовий до пропозиції стати ад’ютантом Серпіліна. Але слова «ти мені потрібен» не давали йому права відмовити людині, без допомоги якої він взагалі не повернувся б до армії. Сказати «ні» не можна було, а про все інше ще буде час подумати.

— Якщо потрібен вам, запитань нема.

— Тоді спасибі. — Серпілін вважав, що з цієї хвилини справу вирішено, але, згадавши вчорашнє прохання Синцова, для годиться додав: — Якщо погано себе почуватимеш у цій ролі, прийдеш і скажеш. Тримати не стану, відпущу зразу, як знайду іншого. «Знайду іншого… Коли буду хороший для тебе, шукати іншого не станеш. А коли сам вважаю, що не буду хороший для тебе, навіщо йти?» — подумав Синцов.

Відповідати: «Поживемо — побачимо», — не годилося, а відповідати якось інакше не хотілось.

Ним іще володіла якась дивна байдужість. Він з такою тривогою думав про Таню, що все інше кудись відсунулось і на якийсь час йому здавалося не дуже важливим.

— Ну що ж! — Серпілін сприйняв його мовчання за згоду послужити в ад’ютантах і не думати ні про що інше. — Готуйся до виконання нових обов’язків. А тим часом працюй, як і досі, в оперативному. Як там у вас, що думають про майбутнє?

— У нас в оперативному відділі, товаришу командуючий, поки не одержать наказу «думати», не думають, тим більше про майбутнє. — Синцов уперше за весь час усміхнувся.

— Не викручуйся. — Серпілін теж усміхнувся. — Коли і що почнеться, будемо вважати, як завжди: нікому, крім Ставки, невідомо. І нам з Захаровим і з Бойком