Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

впав на лаву і почав думати, що ж йому робити тепер після цієї телеграми. «Вірочка померла…» Якось узимку, готуючись до свого від’їзду, Таня спитала, як звали його покійну маму. Не сказала, навіщо питає, а, виходить, ще тоді вирішила: якщо буде дівчинка, назвати її ім’ям матері. І назвала.

Виявляється, лише для того, щоб згадувати, що Вірочка померла. Скільки років тепер буде згадувати про це — рік, два, чи п’ять, чи поки не народить другої дитини, якщо народить? На все це зараз ніхто не відповість. І вона сама теж.

Тільки ненадовго назвали дочку Вірочкою. Все так і вийшло, як він боявся. Не доїхала. Народила дівчинку там, у Арисі, десь наприкінці першого тижня квітня, народила й поховала. А сама, виходить, виписалася з лікарні тільки через п’ятдесят днів після пологів. Отже, тяжко хворіла. І могла вмерти.

Тоді, весною сорок третього, захворівши на тиф, вона була вже при смерті і вижила тільки чудом, як згодом, сміючись, сказала йому: «Твоїми молитвами!» А тепер, якщо цілих п’ятдесят днів у лікарні, значить, було так погано, що не хотіла ні брехати, ні писати правди, бо ж його до неї з війни все одно ніхто не відпустив би.

Він любив її такою, яка вона була, — невеличкою, худенькою, легкою, мов дитина. Такою, що, поки вона не завагітніла, її легко можна було підняти на руки. Він відчував і жагу, і ніжність до її тіла — саме до такого, а не до іншого. Але зараз згадав це тіло з тривогою — і його легкість, і його худорбу, бо в усьому цьому була небезпека для неї. Хоч у телеграмі й сказано, що вона виписалася з лікарні, але ще невідомо, як виписалась і в якому стані. Вирішила не повідомляти про смерть дитини, сама хотіла сказати. І не повідомляла. Вирішила, що годі вже бути в лікарні, і виписалась. І мало того, що виписалась, — вирвалася на фронт першим же літаком, на який потрапила.

А чому народила в Арисі? Чому передчасно? Чому?..

Та необачно хтось штовхнув — і все! Хіба довго її штовхнути? А може, посковзнулась, упала десь із підніжки.

Його пересмикнуло, коли він уявив собі, як усе це могло бути. А може, нічого такого й не було, просто їй не можна було родити. І не можна буде взагалі. І це для неї самої ще страшніше, ніж коли б вона впала.

Двадцять восьмого — це позавчора. Отже, поки він їхав сюди, вона вже вилетіла з Ташкента. Напевне, влаштувалася на один з літаків, які звідти переганяють. Так і тоді летіла з Ташкента під Сталінград.

Що вони там одержали його листи, це добре. Хоч через військову цензуру нічого відверто й не скажеш, але він написав так, щоб вона зрозуміла, куди передислокув'али їхню армію. Написав: «Живу навпроти того місця, звідки ми йшли, коли я вперше тебе зустрів». Навряд, щоб це викреслила цензура. А вона, не дивлячись на карту, могла зрозуміти, що вони тепер стоять навпроти Могильова. Все інше, маючи на руках документи про повернення до своєї частини, могла уточнити дорогою.

Звичайно, вона мала змогу лишитися там, у Ташкенті.

Після невдалих пологів і п’ятдесяти днів лікарні дали б відпустку через хворобу. І мати, видно, вмовляла. Та, мабуть, не вмовила. Коли б жива була дитина, лишилася б. А раз дитини немає — не захотіла.

Може, вона зараз навіть не рада, що зосталася жива.

Хоч йому самому ця думка здавалася безглуздою: буде чи не буде в них дитина, хіба це може для нього стояти поряд з її життям і смертю. «Як усе тепер складеться в нас?» — подумав він. І згадав, як майже рік тому вона повернулася після тифу до армії і, перед тим як з’явитись до себе в санітарний відділ, приїхала прямо до нього, вся з голови до ніг у пилюці злізла з попутної машини. І коли він пішов доповісти начальникові оперативного відділу полковнику Перевозчикову, що до нього після госпіталю приїхала дружина й залишиться до завтра в нього в землянці, Перевозчикав невдоволено сказав: «До завтра дозволяю. А взагалі влаштовувати вам тут, в оперативному відділі, родинне життя не обіцяю». «А хто це може обіцяти в час війни? Хто й кому?

Ніхто й нікому», — подумав Синцов уже не про те, що було рік тому, а про те, як буде тепер, коли вони знов опиняться разом на фронті. І чомусь уявив її, як минулого року після тифу, остриженою, хоч тепер цього не могло бути.

Чому вона має бути стриженою? Правда, вона якось говорила йому, що коли жінки метаються в пологах, збивають собі цілий ковтун на голові, то їм обрізають, вкорочують волосся. «Але я не дам, — сказала вона. — Насилу викохала!» — «Як це не даси?» — «Перехитрю їх. Не охну, поки не народжу».

Так, тепер усе це було позаду…

При виході з телеграфу, на стіні, висіло вчорашнє зведення: німці вели розвідку боєм під Тирасполем, ми потопили у Фінській затоці їхнього підводного човна, партизанський загін, що діяв у Могильовській області, висадив у повітря три німецькі автомашини, а якісь насильно призвані до німецької армії французи з Лотарінгії Жозеф Б. і П’єр В. перейшли до нас, хвалили нас і лаяли німців…

Синцов бачив це зведення ще вчора, але воно й досі висіло, бо нові газети ще не вийшли. І хоч між душевним станом, у якому він дивився на нього вчора й сьогодні, була величезна різниця, зведення лишалось тим самим.

І війна була та сама. І щось змінити на ній могли тільки спільні зусилля мільйонів людей. А твоє власне горе нічого не міняло!..

Лише одне не зрозуміло: чому саме з Танею мало все це статися? Чи на тому світі відплатиться? Дехто вважає, що людям релігійним легше думати про смерть. Легше чи не легше — невідомо, а от що бога нема — це точно!

Усе ще неспроможний думати ні про що інше, він дійшов до комендатури, побачив коло неї віліса, поздоровкався з водієм, спитав його, чи все гаразд, почув