Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Ваш проводир прокинувся. Не хочете його привітати? — Не чекаючи відповіді, він попрямував до Оскара з Шарлоттою, схопив Фалькенштейна за комір і витяг на світло. Генерал був блідим і ледве тримався на ногах. Оскар із Шарлоттою влаштували його на стільці, де він і залишився сидіти, похилившись.

Кронштедт насупився.

— Хто… Хто ці двоє? І що ви зробили з генералом Фалькенштейном?

— Дозвольте представити,— відповів дослідник.— Шарлотта Ритмюллер, моя племінниця, і Оскар Вегенер, мій син. Вони брали участь у запобіганні замаху.

— Це той хлопець, через якого мій Карл потрапив до в’язниці? — просипів Штрекер.

— Ваш син-телепень сам у всьому винен,— різко сказав Гумбольдт.— Між іншим, він поранив мого сина в руку. Вони більш ніж квити.

— Шкода, що зовсім не скинув його з даху,— Штрекер нетямився від гніву.— Цікаво було б довідатися, чи вміє ваш нащадок літати.

— Мовчи, Натаніелю,— застеріг його Кронштедт.— Не треба підливати олії у вогонь. Що з Фалькенштейном? Чому він поводиться так дивно?

— Маленька ін’єкція, дія якої мине за кілька хвилин.— Гумбольдт поплескав Майстра по щоці.— Агов, пане Фалькенштейн, ви мене чуєте?

— Щ-щ-щ-о? — з рота голови потік тонкий струмок слини.

Гумбольдт задоволено кивнув.

— Бачите, він знову при тямі. Чудесна штука цей опіум. Ніякий інший наркотик не забезпечує такого солодкого сну. Щоправда, потім у нього скажено болітиме голова на світлі, але в півтемряві це минеться.

— Ви збиралися щось запропонувати,— сказав начальник поліції, який єдиним із усіх присутніх зберігав спокій.

Гумбольдт кивнув:

— Ви маєте рацію. Час минає, і ми не хочемо, щоб документи потрапили в непотрібні руки. Я вимагаю, щоб ваших людей не було в жодній із установ нашого міста. Ви йдете у відставку й передаєте посаду своїм спадкоємцям. І спадкоємці, завважте, не повинні значитися у ваших платіжних відомостях, а мають бути незалежні й безсторонні. Ви обґрунтуєте своє рішення особистими або політичними правдоподібними при-

чинами. Ви, пане Штангельмайєр, наприклад, можете послатися на свій вік. Пана Штрекера може підштовхнути до відставки скандал навколо сина. І так далі.

Кожному з вас я приготував конверт, у якому міститься точна дата й підстава відставки. Якщо хоч один спробує ухилитися, я вживу заходів, що стосуються всієї групи. Ви маєте зробити саме так, як я кажу, ніяких самостійних дій.

— Але… адже це шантаж,— поскаржився Штангельмайєр.— Ви всіх нас шантажуєте без усякого докору сумління.

— А що казало ваше сумління, коли ви намагалися вбити імператора? — холодно посміхнувся Гумбольдт, роздаючи конверти.— У порівнянні з цим мої вимоги цілком безневинні. О, тут конверт і для пана Фалькенштейна. Чи не може хтось його потримати, поки високоповажний Майстер повністю не отямиться?

— Я візьму,— озвався Кронштедт.— Що ви для нього придумали?

— Еміграцію,— відповів Гумбольдт.— Оскільки він диригент і очільник банди, йому найсуворіший вирок. Кілька років за кордоном підуть йому на користь. Краще подалі. Ідеально підійшов би Китай,— він простягнув конверт Фалькенштейна начальникові поліції.— Так, ми все з’ясували. Ви одержали вказівки. Виконуйте. І викиньте з голови думки помститися мені або моїй родині. Документи, про які я говорив, залишаться там, де вони зараз, і в будь-який час можуть «вистрілити». Зрозуміло?

Оскар розгубився. Наймогутніші люди імперії опустили голови й згорбилися, немов групка учнів, що їх спіймали за бійкою на перерві. Гумбольдт суворо оглянув їх і сказав:

— Ходімо, діти. Ми свою роботу зробили. Упевнений, що панам кортить побалакати один з одним без свідків. Моє шанування! — він ледь схилився в уклоні, і вони вийшли із храму.

Досить довго вони йшли мовчки. Майже біля самої карети Оскар наважився запитати:

— Що буде з машиною часу? Ти справді хочеш її знищити?

— Так,— зітхнув Гумбольдт.— Розберу до останнього гвинтика. І навіть думати про неї більше ніколи не буду.

45

М инали дні. Наближалася дата, що її всі так чекали й боялися. П’ятниця, 18 червня 1895. День, у який, відповідно до документів, Елізу мали вбити. Було зазначено й час — 9 година 10 хвилин ранку. І ця година неминуче наближалася.

Щоб упоратися з нервовістю, всі занурилися в роботу. Доглядали за садом, прибирали в будинку й у дворі, підновлювали стайню. Гумбольдт демонтував машину часу, залишив кілька частин, а решту перетворив на уламки, включаючи й менший прототип із лабораторії в підвалі. Як він і сказав, знищив усі документи й написав своєму другові Нікола Тесла, що маленький механічний чоловічок Герон йому більше не потрібний. Працював мовчки, і тільки одного разу помітив Оскар, як він потай втирає сльозу. Це було важке рішення, але батько не та людина, що піддається почуттям. Лист, що змусив його й тих, кого він любив, рятувати майбутнє, змусив дослідника зруйнувати свій найважливіший винахід і облишити всі думки хоч колись його відтворити. Він займав себе щоденним читанням газет, візитами до міста, розмовами з друзями та знайомими. Повідомлення давали надію. Ніяких ознак нового замаху, невдоволення народу і ніяких чуток про громадянську війну та інші жахи. Радник Штангельмайєр, шеф таємної поліції й вихователь імператора, цілком несподівано заявив про свою відставку, пояснивши рішення поважним віком і проблемами зі здоров’ям. Міністерський радник Штрекер також заявив про свій відхід із політичної арени. Скандал за участі сина підірвав його авторитет і унеможливив подальше перебування в міністерстві. Дехто здивувався. Процес проти сина починався за кілька тижнів, але всім було ясно, що його визнають винним. Перед судом мав постати й Хайнц Берінгер за обвинуваченням у серйозних правопорушеннях: крадіжках, приховуванні й вимаганні. Оскар привів комісара Обендорфера в потаємний притулок, і знайденого там краденого добра було вже достатньо, щоб засадити цього пройдисвіта за ґрати років на десять. Про генерала Фалькенштейна майже нічого не було чути, але подейкували, що з фінансових причин і з міркувань кар’єрного росту він збирається в наступному році переїхати до Китаю, де служитиме військовим радником.