Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

шаблях, мовби на велике свято. Запитали возних, чи є вже пани в кімнаті нарад, а тому що нікого ще не було, ми продовжували чекати. Питаю Семена, нащо я потрібний їм тут.

— Як це нащо? — каже Семен. — Сьогодні тут буде комісія: зійдуться пани комісари, і будемо домовлятися з султанським чаушем про Око пророка. Піде золотий дощ, і на тебе теж капне! Адже ти немало зазнав біди, злиднів і натурбувався через мене: отже справедливо буде, що тепер з нами радітимеш. Ти допомагав у млині біля борошна, помагав біля печі, тепер, коли з того борошна будемо їсти хліб, то як же тобі не їсти його разом з нами?

— Волів би я їсти наш житній хліб, навіть вівсяний коржик у Підбужі, коли б його нам не забороняли.

— Ви ж маєте вже королівський декрет, — говорить старий Галушка.

— Декрет маємо, але, кажуть, самим декретам не проженеш Кайданів: треба ще кия.

— Киї всюди є: кий дістати легше, ніж декрет.

— До декрету треба кия, — кажу, — а до кия — руки. Ми з батьком маємо тільки по одній правій руці; з двома киями йти на Кайдаша важко: він знайде більше на нас!

— Вчинимо наїзд на нього! — вигукнув раптом Семен і вдарив по шаблі.— По шляхетському наїзд! Батьку, — додав він, звертаючись до Опанаса, — їдьмо з ними витрушувати Кайдаша!

— А чому б ні? — каже Опанас мені.— Твій батько має королівський декрет, тепер вій може зробити те, що називають екзекуцією[15] декрету. Король тобі дав, то ти бери, силою бери, якщо по-доброму не можна!

Ми не могли говорити про це далі, бо вже почали сходитися пани комісари. На білому коні їхав з королівським придворним султанський чауш Еффаір Махмет у високому тюрбані на голові, в золотому халаті і при багатій шаблі, що виблискувала на сонці від золота і коштовного каміння. Козаки рушили до ратуші. Я, мізерний прислужник, боявся йти з ними, та й возні були б не пустили, але Семен узяв мене за руку і майже силою завів по сходах до великої кімнати.

Там за великим столом сиділи староста Боніфацій Мнішех, бургомістр міста доктор Сикст, двоє радників, вони ж і золотарі, Семирадський і Кудлич, королівський придворний Курський, султанський чауш, міський перекладач Байдулович і ксьондз-кармеліт Бенігнус; на окремій лаві посідали козаки і я біля них, весь час побоюючись, чи пани не виставлять мене за двері.

Перед старостою Мнішехом лежали листи, привезені Опанасом. Побачивши, що в кімнаті вже є всі, староста сказав Опанасові подати йому мішечок з коробочкою. Потім відімкнув її маленьким ключиком, — я й не знав, що там є ключик, бо він був зашитий окремо, — і вийняв з неї Око пророка, брильянт, або діамант, який я так довго носив при собі і за який набрався так багато страху, а й досі не бачив його, навіть не здогадувався, як це лихо виглядає.

Щоб краще бачити, я підвівся з лави і дивився з великою цікавістю. Я думав, що коли цю чорну коробочку відкриють, то звідти або вогняний чорт вискочить, або справді якесь чудесне живе око блисне, або незвичайне сяйво спалахне, як від блискавки, що аж засліпить людину, а тут — нічого схожого!

Кусок ніби чистого льоду або кришталю, з якого я бачив чашечку у пана Шпитка, навіть не такий уже великий, а як голубине яйце. Тримає його староста двома пальцями, повернувши до світла, а всі дивляться із страшенною цікавістю, мовби на якесь чудо, аж очі їм з орбіт вилазять; здається, всі ці очі так і скочать на стіл до того одного Ока пророка. Милий боже, думаю собі, така нікчемна річ, і стільки крові з неї пролилось, отакий непомітний камінчик, а віз золота дали б за нього; коли б ті сльози, що їх моя мати виплакала за одну ніч після нашого нещастя, обернути в скло, то був би, з них більший кришталь, ніж цей камінчик, а проте цим камінцем можна було б осушити гіркі сльози тисячам і тисячам бідних людей!

Пан Мнішех, особа видна, в кармазиновій делїї, з високою чуприною, білою, як молоко, з дуже червоним обличчям, схожий на золотого півня, сховав брильянт у коробочку і каже:

. — Кілька коронних панів, добрих приятелів моїх, просили мене за вас, Галушко, як за лицарську людину, щоб я ласкаво допоміг вам збути цей камінь. Вони написали мені, що цілком покладаються на мій суд. Чи так?

— Так, вельможний пане старосто, — відповідає Галушка.

— Бажаючи догодити і моїм друзям, і вам, і цьому ось посланцеві його величності турецького цісаря, я наказав панам радникам Семирадському і Кудличеві, майстрам золотарського мистецтва, оцінити брильянт. Повторіть цим людям, пане Семирадський, як ви разом з паном Кудличем оцінили цей камінь.

— Оцінити його важко, бо можна легко помилитись, — обзивається пан Семирадський: — цей камінь ще у такому вигляді, яким видала його земля. Треба було б послати його до шліфувальників в Амстердам чи Венецію, а сьогодні неможливо підрахувати, що з нього відійде і яку величину й вагу він потім матиме. Важливо й те, що на такий коштовний камінь покупців знайдеться дуже небагато. Нелегко натрапити на того, хто купив би діамант для перепродажу, а потім мусив чекати охочого покупця, втрачаючи процент від великих грошей, і хто знає, чи поверне свої гроші. Враховуючи все це, ми оцінюємо діамант у чотири тисячі червоних злотих.

— Мало, дуже мало! — вигукнув Вовкулак. — Він більше вартий!

Староста Мнішех подивився суворо на козака і каже:

— Кому мало, той може й зовсім нічого не дістати! Я затверджую цю таксу.

Вовкулак хотів ще щось сказати, але Опанас наказав йому мовчати.

— Цих чотири тисячі дукатів ми поділимо зараз