Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

Ми відразу ж пішли до пана Пшездецького. Вислухавши батька, він сказав:

— Коли б це йшлося про справу між міщанами, я зразу виробив би румацію[13] та інтромісію[14], але ж це справа між двома особами, з яких жодна не є міщанином або шляхтичем, тому вона ні в граді, ані в славному суді не розглядається. Тут може допомогти або пан самбірський староста, або уряд королівської економії.

— Виходить, що королівський декрет нічого не значить? — питає батько.

— Значить, певно, значить, — каже пан Пшездецький, — але від короля є дорога до короля…

— Від короля до короля? — повторює батько, широко розкривши від великого подиву очі.— і як це може бути, любий пане? Король у Польщі один, значить і правда може бути тільки одна.

— Чоловіче добрий, — мовить пан Пшездецький, — ви цього не розумієте. Король один, зате вас двоє. Якщо цей злий чоловік, з яким ви судитеся, не захоче уступити вам, тоді пошлеться на те, що король видав вам декрет за злою намовою, що полатині називається «аd male narrata», тобто він буде твердити, що короля зле і фальшиво повідомили про справу. Перед декретам шапку зніме, гарно вклониться, але що видер, того так легко, не віддасть!

— Могутній боже, — вигукнув батько жалісно, — то я ще не виграв справи?

— І виграли, і не виграли; виграєте остаточно, як проженете гайдука.

— Що ж мені тепер робити, нещасному? — питає батько, вже майже плачучи.

— А пан староста за вас?

— Коли б був за мене, то не дозволив би викидати мою дружину з солтиства. Не раз і не два бігала небога до замку, плакала й просила, та все дарма. У замку не хотіли слухати її, а сам пан староста в Самборі ніколи не живе.

Пан Пшездецький лише знизав плечима, мовби хотів сказати: чоловіче, дай мені спокій, іди собі з богом! Таж ми це зрозуміли і без будь якої ради і втіхи вийшли від юриста. Прикро мені стало на серці, бо я завжди думав, що право є правом, а королівський декрет це королівський декрет, тапер же чую, що право й ліворуч може звернути і що від короля завжди до короля послатися можна, таж, ніби могло бути дві правди в одній оправі, дві справедливості в одній речі і два королі в одному королі.

Після розмови з юристом став бідний батько на базарній площі і мне в руках свій капелюх, сам не помічаючи того, а я ніяк, не міг вивести його із цього заціпеніння, коли йде пан Бонарик. Побачив батька, якого в дорозі полюбив за те, що батько уважно й добре біля коней ходив і немало його праці в тому, що коні здорові прибули до Львова, зупинився й питає:

— Чим де ви, Марку, такі стурбовані?

Розказую йому, що у вас трапилось, що нам юрист сказав, а він як почне кричати:

— Чого ж ви до тих шкуродерів, юристів, ходите, навіщо з цими недовірками балакаєте? Це адвокати-невдахи, рвачі, здирники! Коли б право було правом, декрет декретом, правда правдою, то з чого жив би такий адвокатик? Знаю їх добре, радився і я з ними, на здоров’ї та гаманці й досі відчуваю це! Мав я процес у ратуші! Таскали мене, шельми, через чотири комісії, тридцять реліяцій, п’ять позовів, дев’ять апеляцій, чотири компроміси — все це аж шість років тривало, — через одного мізерного коня!

Батько слухав з переляканими очима, бо замість утішити пан Бонарик ще більше приголомшив його.

— Що мені, убогому чоловікові, тепер робити, як зарадити самому собі? — питає він.

— Як зарадити собі? Зараз вам скажу, Марку! Маєте право? Маєте. Ваша правда? Ваша. Декрет у вас є? Є. Візьміть декрет за пазуху, а в руку кия і йдіть до того грабіжника, що видер власність вашу, і так з ним побалакайте: Твоє це було? Ні. Дістав ти його у спадщину? Ні. Дарував тобі хтось? Ні. Маєш на це декрет? Ні.

Батько аж очі вирячив на пана Бонарика, — так уважно слухав, бо це йому страшенно подобалось і западало в голову, як стріла у щит.

— А потім знаєте що? Беріть в одну руку декрет, а в другу кия і так кажіть: шануй декрет, а як ні, то кия пошануєш. Кудою ти проліз сюди? Димарем? Вилізав димарем! Вікном? Ану, вискакуй у вікно! Дверима? Забирайся в двері! Геть звідси!

— Дай вам боже здоров’я! — вигукнув батько; очі в нього загорілися, кулаки стислися. — Дай вам боже здоров'я за добру раду, ви мені очі відкрили. Отак я й зроблю, саме отак! Ганусю, завтра їдемо до Підбужа!

Мені теж дуже сподобалася Бонарнікова рада, і я був би біг з батьком і бив би, рубав би, гнав би Кайдаша з нашої хати, бо на таку кривду і найпокірливіша душа мусила б збунтуватися, але коли я трохи поміркував, не дуже безпечною здалась мені ця справа, бо на насилля є насилля, на кий є кий, отже і Кайдани знатиме, як привітати нас, а коли ми будемо тільки вдвох, він на нас легко знайде чотирьох, навіть десятьох. Та я не сказав цього батькові, знаючи, що відмовити його вже ніяк не можна. Я лише просив його, щоб їхати до Підбужа тільки післязавтра, бо, мовляв, маю ще не одну справу з паном Геліасом і з Урбанком. Я добився, що батько погодився зачекати.

Увечері козаки сповістили мене, щоб завтра о десятій годині я неодмінно ждав їх перед ратушею, бо мають до мене важливу справу. Я з’явився другого дня ще раніше, Ніж мені казали, і жду. Надійшли Обидва Галушки, Опанас, Семен і Вовкулак, усі дуже пристойно одягнені в довгі жупани і при