Станіслав Стеценко - Війни художників

Вони довго мовчали, повільно бредучи темною вулицею.

— Ти їдеш у Німеччину? — нарешті запитав Довженко.

— Днями мені повідомили, що я затверджений керівником делегації.

— Вітаю. Це знак довіри, — Довженко потиснув Гущенкові руку. — Пга-вильной доґоґой йдете, товаґищ Гущенко! — тоном і вимовою спародіював Леніна.

— Не знаю, чи є з чим. До речі, куди ти мене тягнеш?

— Проведеш мене. Я затіяв ремонт у своїй квартирі, зараз живу в готелі «Москва». На десятому поверсі. Краєвид шикарний. Наліво — Манежна площа. Направо — вулиця Горького. І ну його, все це лайно. Давай про щось інше.

— Давай спробуємо.

Загудів клаксон, проганяючи їх із проїжджої частини, де вони необачно зупинилися. Повз них промчав освітлений тролейбус. Двері були прочинені, на приступках висіли люди.

— Скажи мені, — нарешті наважився Гущенко. — Берія…

— Що Берія? — запитав Довженко.

— Що він за один?

Довженко зупинився і здивовано подивився на Гущенка:

— Це запитання просто так, чи є проблема?

— Просто так, — Гущенко вирішив поки що нічого не говорити Довженкові. — Що він за один?

— Про Берію відомо дуже мало. Він працював у партійному керівництві Грузії. Ходять чутки, що колись урятував Сталіна від замаху, і тому Сталін наблизив його до себе. Він має «доступ до тіла» — вихід на вождя. За впливовістю сьогодні рівний йому лише Молотов. Молотов має більш високу посаду, але, враховуючи, що Берія керує НКВС і, значить, має реальну силу, я б не наважився поставити Молотова на перше місце.

— А чутки щодо жінок?

— Ти про що? — Довженко здивовано повернувся до Гущенка.

— Про те, що він хапає жінок на вулицях і везе їх ґвалтувати у свій особняк, — тихо, не відводячи погляду, сказав Гущенко.

Довженко замислився. Нарешті відповів:

— Я краєм вуха чув подібні речі. Мабуть, він любить жінок. А хто їх не любить. Можливо, має коханок. Але щоб так — хапати на вулицях… Я в це не вірю, — Довженко ляснув Гущенка по плечу. — Он ми з тобою, ти хіба забув, як колись у Берліні: фрау Мюллер…

Вони перезирнулися. Обидва були улюбленцями жінок. А в часи проживання в Берліні навіть завсідниками будинку фрау Мюллер, де в будь-який час дня і ночі можна було знайти випивку, потанцювати і провести час, усамітнившись із кимось із дівчаток фрау. Обидва сумлінно приховували свою причетність до СРСР і називалися вигаданими іменами. Гущенко був Генріхом, а Довженко — Гюнтером. Фрау Мюллер знала їх як молодих інженерів з нового механічного заводу BMW — Bayerische Motoren Werke.

— Що, справді забув? — Довженко розсміявся.

Гущенко теж посміхнувся у відповідь. Посмішка, правда, була трохи вимученою.

Попереду світилася сотнями вогнів величезна будівля готелю «Москва».

— Добре. Якщо це тебе аж так цікавить, я спробую щось дізнатися.

— Про…

— Про Берію і його ставлення до жінок. Хоч справа це небезпечна. І тобі особисто не варто про це із кимось говорити.

Коли Гущенко повернувся, дружина вже була в ліжку. Вона розплющила очі і посміхнулася.

— Я розбудив тебе? — він про всяк випадок визирнув у вікно і зробив те, що забув зробити, в задумі йдучи додому — уважно оглянув вулицю. Підозрілого автомобіля ніде не було видно. Йому відразу стало веселіше на душі.

— Ні, я відчула, що ти зараз повернешся, і чекала.

Він присів на ліжко, хоча знав, що вона не любить, коли він сідає на ліжко одягненим. Утім, він відсунув убік простирадло. Картинно почав порпатися в кишенях, хоча точно знав, що той пакуночок лежить саме в нагрудній кишені. Ще виходячи з Довженком з майстерні, він поклав його туди. Витримавши паузу, дістав пакетик. Вона подивилася й охнула. Запитала:

— Що це, Ніколя?

Хоча вже здогадалась. Але ще не могла повірити. На тілесного кольору пакетику було написано: «Du Pont de Nemours».

Це була назва американських нейлонових панчіх. Речі неймовірної для СРСР. Такі панчохи коштували величезних грошей, і Гущенко купив їх на московському чорному ринку. Вона піднесла долоні до губ. Охнула. Дістала панчоху, просунула в неї руку. По її обличчю потекли сльози.

— Але ж ми не можемо собі цього дозволити.

— Дрібниця. Я намалював тут одну халтурку, — він від задоволення, здавалося, випромінював неонове світло.

Гущенко швидко роздягнувся і ковзнув до Марії під ковдру. Вона поклала панчохи на стіл, повернулася і притиснулася до нього гарячим тілом.

Вони надовго замовкають. І він, роблячи вигляд, що панчохи — це справді дрібниця, про яку не варто говорити, заводить розмову про сімейну таємницю. Шепоче в самісіньке вухо. Щоб це не можна було почути навіть на дуже близькій відстані.

Коли вони удвох навчалися в студії Кампфа в Берліні, Марія якось провела з Гітлером цілий вечір. Нічого крамольного. Вони вийшли разом зі студії, й Адольф раптом запропонував їй прогулятися містом. Це було лише раз. Після того вона Гітлера більше не бачила і почула про нього вже як про фюрера націонал-соціалістів.

— Я поїду в Берлін. Там тепер нові порядки. Нагадай, куди ви ходили тоді в Берліні з… — він хотів сказати «з Адольфом», та запнувся на півслові. — Ти розумієш, про кого я.

— Звісно куди, до музею, — пошепки відповіла вона. — Того дня тебе не було в школі. Я закінчувала етюд. Він підійшов, запитав, чи можна подивитися. Довго дивився. Потім сказав, що його тиждень у Берліні добігає кінця, сьогодні останній день. Ні професора Кампфа, ні молодого