Станіслав Стеценко - Війни художників

Тверської. У шльондри… Все повертається на круги своя. Моя мати теж була шльондрою.

Він хлипнув, витер сльозу зі щоки, махнув рукою, сказав, звертаючись незрозуміло до кого:

— Пам’ятаєш плакат «Об’єднання художників-реалістів проти проституції»? На плакаті було:

Вот чему должна быть крышка, Вот вести с чем надо бой: Строя старого отрыжка На панели пред тобой!

— Я придумав, мої слова! А тепер ось сам у шльондри… ех, — він устав і, не прощаючись, пішов, похитуючись і бурмочучи під носа якийсь вірш.

Гущенко з Довженком довго мовчали. Пити більше не хотілося.

— Чому ти назвав його Фімою? — запитав Гущенко.

— Це його справжнє ім’я. Єфім Придворов. Дем’ян Бєдний — літературний псевдонім. Опустився зовсім. Якщо не зупиниться, недовго йому на свободі гуляти. А шкода, гарний поет! Я пам’ятаю цей плакат. Такий колоритний натовп шльондр у картатому одязі зупиняє робітниця в червоній хустинці. Його вірші були на багатьох плакатах, на кшталт: «Ты хотел с пьянкой шутить? Ее надо колотить! Культурно, бурно!» Колись розповідав мені, що брав участь у розстрілі Каплан.

— Кого? — здивовано перепитав Гущенко.

— Есерки, яка стріляла в Леніна. Говорив, що сам облив її тіло бензином.

— Навіщо?

— Після розстрілу Каплан вони з комендантом Кремля Мальковим спалили тіло. І рештки таємно поховали. Яким Бєдний був вірним ленінцем! І на що звівся…

Вони вийшли на вулицю і довго йшли мовчки.

— Як тобі назва, — запитав раптом Довженко, кивнувши у бік темного провулка, повз який вони саме проходили. На новенькій білій табличці чорнів напис: «Провулок безбожний».

Гущенко розсміявся:

— У загальному ключі. Монументальна пропаганда. Починаючи від назв вулиць і закінчуючи пам’ятниками й ліпниною на будинках.

Вони вийшли на Калузьку площу до кінотеатру «Авангард», на який перепрофілювали храм Казанської Божої Матері. Їх обігнав освітлений, майже порожній тролейбус.

— Техніка, — сказав Довженко. Мабуть, аби не думати і не говорити про Бєдного. — Тролейбусів стає все більше! Скоро вони зовсім витіснять трамваї. А телебачення витіснить радіо.

— Телебачення? Я чув про це, — підхопив тему Гущенко. — Але мені здається, що це справа далекого майбутнього.

— Ні. Кажуть скоро, дуже скоро. Я бачив таку штуку в лабораторії в МДУ, транслювали виступ з Палацу з’їздів. І все можна було не тільки чути, як по радіо, а й бачити на такому скляному прямокутному блюдці. Як екран у кінотеатрі, тільки зовсім маленький.

— Може, то був магнітофон? — уточнив Гущенко.

— Ні, магнітофон — це інше. Магнітофон записує звук на спеціальний магнітний дріт. А тут — зображення передається на відстань, — із жаром заговорив Довженко. — Уявляєш, які можливості для кіно? Фантастика!

— Складно це все зрозуміти. Я ж природжений гуманітарій.

— Ходімо, — Довженко смикнув Гущенка за рукав, і вони пішли в бік Охотного ряду.

— Я можу говорити відверто? — раптом розпочав Гущенко.

— Валяй. Зі мною можна, ось із іншими — дуже не рекомендую.

— Якщо чесно, то мене від Сталіна, від індустріалізації і від усієї цієї брехні трохи нудить. Брехня годиться для робітників і селян, які жодного разу не виїжджали за кордон. Я бачив, що за кордоном ті ж робітники і селяни живуть набагато краще.

— Зате він, — швидко заперечив Довженко, — я про Сталіна, відібравши у декого свободу, зібрав…

— …велику країну, — закінчив за нього Гущенко.

— Саме так! Але я не про СРСР. Я про Україну! Приєднав до України західні землі! Для мене це важливо. Він, звісно, тиран, але саме він зібрав до купи мою любу Україну! І за це я готовий йому багато чого пробачити!

— Ти захищаєш Сталіна? Ти зустрічався з ним?

— Тричі.

Гущенко здивовано присвиснув:

— Тричі? І що?

— Він був зі мною дуже люб’язним. Правда, я чекав прийому до другої ночі. І коли вже Сталін їхав додому, він запросив мене до автомобіля. Потім наказав водієві зупинитися, і ми пройшлися порожнім Арбатом.

— Пройшлися?

— Так. Охорона, звісно, йшла позаду й попереду, а автомобілі їхали слідом…

— Цікаво. А я був у Сталіному, — раптом сказав Гущенко. — Тобто у Юзівці.

— У Сталіному.

— Так, хай йому біс, у Сталіному, — Гущенко махнув рукою. — Словом, на Донбасі. Малював у Маріуполі, на Оленівських рудниках. Там у дівчини, вірніше, у жінки, з якою ми колись навчалися, син Митя помер від голоду. Дуже хотів їсти, наївся якоїсь трави і помер. І там я зрозумів, що голод 33-го, який я так активно заперечував у Парижі — правда.

— Значить, правда, — погодився Довженко.

— Коли ти мене агітував працювати на СРСР, ти мені цього не розповідав.

— Тоді цього ще не було. Згадай. Початок 20-х. Більшість вірила, що живе в найдемократичнішій країні. Вірили в комунізм. У світову революцію.

— І ти вірив?

Довженко замислився, потер долонею лоба:

— Я й тепер вірю. Інколи вірю, інколи…

— І що тепер?

— Усе це тепер не має значення. Тепер так — або ти з ними, або в таборі. Запам’ятай, Миколо. Тільки такий вибір. Іншого немає. Ти бачив англійський танк в історичному музеї? Такий монстр у два людських зрости! Так от вважай, що ти — це не ти, а хробак. І проти тебе танк.