Станіслав Стеценко - Війни художників

Будинок Рад за проектом архітектора Бориса Іофана. І Гущенко, і Довженко добре знали його.

— Іофан натрапив на жилу! — зауважив, майже прокричав Довженко крізь шум, оглядаючи будмайданчик.

— Яку жилу? — запитально мотнув головою Гущенко.

— Що? Говори гучніше!

— Яку жилу?! — Гущенко й собі перекрикнув шум будівництва.

— Грошову жилу! Має розкішну квартиру і новенький ЗІС! Я б назвав цю жилу «радянський архітектурний ампір».

— Радянський вампір, — ущипливо сказав Гущенко. Зле сплюнув під ноги. Глянув на Довженка, але того, схоже, не звеселив його жарт. — Дружина читала мені книгу румунською — про графа Дракулу. Вона в мене народилася в Бухаресті. Дракула — це вампір. Їхній національний герой, який прокидається вночі і п’є з людей кров.

Вони відійшли вбік до невеликого скверу біля триповерхівки. Тут можна було говорити, не напружуючи голос.

— Герой цікавий. Але, Миколо, повторюю в тисячний раз — я радив би тобі менше плескати язиком, — сказав Довженко, озирнувшись довкола. Його голос раптом став злим. — Чи ти ще й досі не зрозумів, куди потрапив?

— Зрозумів, зрозумів, не турбуйся, — кивнув Гущенко. — Потрапив, в тому числі й завдяки тобі.

— У Союз я тебе не тягнув, — розвів руками Довженко. Але в його голосі не було впевненості. — І, як на мене, то саме завдяки мені ти добре був улаштований у Парижі. Ти міг відмовитися їхати в Париж. Залишитися в Берліні. Хіба ні? Відмовитися від ательє на вулиці Волонтерів, від Марії. І заробляти в Берліні малюванням на набережній Шпреє. А Марія могла б знайти собі когось більш заможного і більш придатного для сімейного життя.

Вони пройшлися сквером і пішли вулицею в пошуках кафе чи недорогого ресторанчика.

— Так. Це через мою слабкість, — пробурмотів Гущенко. Махнув рукою.

— Слухай, а як тобі ця ідея, — Довженко кивнув назад, у бік будови, — на місці храму Христа-Спасителя побудувати Палац Рад? Ти знаєш, що висота цього монстра має бути 400 метрів?

— Ні, — хитнув головою Гущенко. — Від тебе вперше чую.

— Навіть вищою. Бо нагорі має бути величезний монумент Леніну. Це буде монстр, що задавить тут усе своєю висотою. Думаю, йому б самому це не сподобалося.

— Кому? — не зрозумів Гущенко.

— Та самому Леніну. Кажуть, він був проти зайвої пишноти.

— Ти його ідеалізуєш. Знаєш, я за кордоном багато читав про нього. Не всьому вірив, правда. Але тепер думаю, що багато написаного відповідало дійсності.

— Що саме?

— Та хоча б те, що революцію в 17-му оплатили німці.

— Можливо… — Довженко ніби хотів ще щось додати, але замовк на півслові.

— Так його розібрали чи висадили в повітря? — запитав Гущенко. — Я про храм.

— Тепер усі говорять, що розібрали. І всі вірять у це, але я бачив на власні очі, що храм таки висадили у повітря. — Довженко клацнув пальцями. — Бац — і немає більше храму. Не знаю, правда, скільки перевели вибухівки, але думаю, що тонни.

— Схоже на нову релігію, якою намагаються замінити християнство. Один храм висадили, інший будують. Христа стерли на порох, поставили Леніна.

Довженко нічого не відповів, лише похитав головою.

Уже зовсім стемніло, вулицю тут освітлювали яскраві ліхтарі. Вони вийшли на Пречистенську, а потім Кропоткінську набережну, біля метро «Парк культури», і сіли у відкритому кафе. З вулиці линула приглушена говірка публіки, подзвонювали трамваї.

— Москва краща за Париж тим, що вночі вільно можна йти вулицею, не боячись, що тебе штрикнуть ножем, — резюмував результати побаченого Гущенко.

Випили по чашці кави. Потім по чарці «Столичної». І тут до них за стіл на вільний стілець присів маленький лисий товстун у м’ятому костюмі, сорочці не першої свіжості, з бухгалтерськими вусиками під носом.

— Привіт, Довженку! — тон коротуна був поблажливим і водночас зарозумілим. — Не сподівався мене тут зустріти?

— Привіт, — здивовано відповів той, тиснучи простягнуту лисим руку. — Чесно, Фімо, — не сподівався.

— Саню, я скільки тебе просив, не називай мене Фімою! Ненавиджу це вульгарне ім’я! Дем’ян, — відрекомендувався коротун, потискаючи Гущенкові руку й аристократично нахиляючи голову. — Дем’ян Бєдний, поет. Може, чули?

— Ну, як же, — розвів руками Гущенко. — Звісно, що чув: «В Красной армии штыки, чай, найдутся. Без тебя большевики обойдутся». Дуже приємно!

— А це Микола Гущенко, талановитий, дуже талановитий художник.

Бєдний пропустив інформацію щодо Гущенка повз вуха. Схоже, для Бєдного існував лише один талант — він сам.

— Я на хвилину. Побачив знайоме обличчя. Візьми сто, — не попросив, а наказав він Довженкові. Гучно вишмаркався у два пальці. Витер руку хустинкою. — Іду тут… Скажу чесно, до дівки. Хто може повірити! Не маю даху над головою — ночую у шльондри з Тверської!

Офіціант приніс чарку, і Бєдний випив її одним духом, занюхав хлібом. Відломив шматок, заходився квапливо жувати.

— А що трапилось, у тебе ж була розкішна квартира в Кремлі? — здивувався Довженко.

— Хрін тепер товаришу Бєдному від радянської влади, а не квартира! Виселили, виключили з партії! Бібліотека унікальна — 30 000 томів. Усе, що видавали в СРСР! І тепер усе пропало! — він махнув рукою. У голосі звучали гіркі нотки. — Добре, хоч не посадили, с-с-уки, — він узяв із тарілки у Гущенка солоний огірок, відкусив шматок. — Не проти? — запитав плямкаючи. — Ти знаєш, іноді навіть голодую. — Не друкують, роботи нема. Словом, каюк Бєдному! Сволота взяла владу в країні. Я і такі, як я, винесли на плечах революцію! Член РСДРП з 1912 року. Ленін зі мною радився! Питав: «Як ти, Дем’яне, дивишся на вирішення селянського питання?» Ми з Леніним придумали НЕП! — було помітно, що язик у маленького чоловічка вже добряче заплітається. Очевидно, то була не перша чарка за вечір. — Тепер живу у Маньки з