Станіслав Стеценко - Війни художників

маєш говорити, що фовізм — це буржуазне лайно. Що в тебе були помилки становлення. Візьми собі за правило замість «гарно» говорити «погано». Замість «чудово» — «лайново». Урешті-решт, у цих словах лише літери стоять в іншому порядку — і не більше! Уся країна тепер так живе — про чорне говорить біле, якщо чорне вважає білим партія і сталінський Центральний комітет.

— Сашку, невже ти думаєш, що і за фовізм можна загриміти за ґрати? — щиро здивувався Гущенко.

— Гримлять і за більш невинні речі. Серед творчих — я маю на увазі і літераторів, і художників — чимало інтриганів. Хтось комусь щось розповість, інший додасть трохи від себе — і готово: Гущенко у своїй творчості схиляється перед буржуазним мистецтвом. Чого так? Жив у Франції. А може, його там завербували? Може бути. А давай ми фовіста Гущенка пошлемо на Колиму валити ліс або мити золото. Для початку дадуть у зуби, руки в кайданки, щоб суглоби тріщали, — і в табір на перевиховання. Просто про всяк випадок, на їхній погляд, «лучше перебдеть». Я тобі це намагаюся пояснити, як другу. І вже не вперше. А мабуть, удесяте.

Вони допили рештки коньяку. Якийсь час панувала мовчанка.

— Слухай, а що трапилося із Соломонович? — раптом запитав Гущенко. Можливо, щоб перервати обтяжливе мовчання. — Невже і її за перегини…

Вікторія Соломонович спеціалізувалась на виготовленні гіпсових Павликів Морозових. На Павликів був величезний попит. Ледь не кожна школа хотіла мати свого Павлика. Соломонович купалася в державних почестях і була знайомою Гущенка. Але якось вона зникла. Серед художників говорили про якусь «темну» історію. Начебто її чи то вбили, чи то заарештували.

— Ні, — все набагато простіше. І набагато сумніше. У майстерні на неї впав пам’ятник Павлику Морозову. Відкрита травма черепа. Кома. У лікарні вона померла.

— Жахливо. Її вбило пам’ятником? У цьому є знак долі. — Після тривалої паузи Гущенко почав говорити. — Тобі, як старому товаришеві, скажу відверто: я шокований тим, що тут відбувається.

— Де тут? — підвів погляд Довженко.

— В СРСР.

— Чим саме? — Довженко взяв у руку пляшку, щоб упевнитися, що вона порожня. Справді, пити вже було нічого.

— Усе нове знищується! Всі ці спілки зі з’їздами, секретаріатами, пленумами копіюють партію! Соцреалізм — єдина лінія в партії. Єдина лінія в мистецтві. Відступники — це меншовики, есери — жорстоко караються.

— Слухай, Миколо, адже ти сам пропагував соцреалізм у Парижі! Ніхто тебе за язик не тягнув. Утім, як і інших друзів СРСР — Ромена Роллана, наприклад. Ти там перемалював майже всіх друзів СРСР! Знову ж ти там не лише малюванням займався. Ти працював проти Франції! Проти того, перед чим тепер, схоже, починаєш схилятися! Ти ж щиро був за Країну Рад — країну робітників і селян! — Довженко ляснув долонею по столу так, що забряжчав посуд.

— Так, але я не думав, що у вас, чи правильніше тепер — у нас, все сягнуло таких потворних форм! Я вважав, що соціалізм — це рівність для всіх, що соцреалізм — це свобода в мистецтві, це доступність його для всіх!

— За несвободу твої колеги-художники багато чого отримали, і багато з них цьому дуже раді! Вони отримали майстерні, пайки, квартири. Робітникам і селянам таке життя і не снилося! Не снилося це і франко-жидівським алкоголікам Модільяні й Сутіну! — Довженко ще раз грюкнув по столу — тепер кулаком — і перекинув порожні склянки і склянку з водою. — От лайно! Дай якусь ганчірку!

Гущенко побродив між полотнами, шукаючи щось схоже на ганчірку. Нарешті знайшов, простягнув Довженкові й сів.

— Я в цій країні не отримав нічого.

— Ти ще не свій. Ти — «француз». Але прийде час — отримаєш. До речі, твій покірний слуга призначений заступником керівника Комітету зі Сталінських премій.

Гущенко навіть присвиснув:

— Іди ти! То що ж ти раніше не сказав? Я, мабуть, наговорив зайвого?

— Не дрейф, — від цього запитання Довженкові ніби стало соромно. Він махнув рукою. — Зі мною можна, з іншими не рекомендую. У Комітеті сьогодні заправляють Немирович-Данченко і Шолохов. Обидва в образотворчому мистецтві — ні бум-бум. Цього року премію, мабуть, одержить Іофан. А наступного я буду наполягати, щоб дали тобі. Але сам розумієш — «Смерть Боженка» не годиться. По-перше — мінор. По-друге, скажуть, що це трохи тхне націоналізмом. Давай щось у мажорі — про тріумфальний поступ індустріалізації. «Сталін відвідує будівництво Дніпрогесу», наприклад, чи «Сталін і Ленін вивчають план ГОЕЛРО».

— Так, — погодився Гущенко. — Мабуть, ти маєш рацію. Хоча мене нудить від оцього лизоблюдства.

Розділ 20

24 березня 1940 року, 18 год. 35 хв.

Москва

Після застілля в майстерні Гущенко і Довженко вирішили прогулятися і десь випити кави. Ідея була Гущенкова — він хотів усе ж розпитати Довженка про Берію. Ніби черв’як час од часу точив його після тієї зустрічі з людиною-жабою (так тепер він називав Берію подумки). Ось тільки ніяк не міг вирішити, чи говорити Довженкові все як є, чи обмежитися загальними запитаннями.

Коли вони вийшли з майстерні, вулиця зустріла їх різким вітром. Сонце вже зайшло, і прохолодний вечір обіцяв дощову ніч. Сіли в трамвай, який у народі звався «букашкою», і поїхали в бік центру. На вікнах, що бряжчали на стиках рейок, з’явилася ледь помітна дощова мряка. Автомобілі виринали з провулків, пронизуючи вагон променями фар, неначе велетенськими списами. Трамвай вийшов на Садове кільце, промчав через Смоленську площу, повз Смоленський ринок, колишню будівлю Торгсину. Раніше тут за коштовності можна було виміняти будь-що. Зараз Торгсин не працював. Можливо, в країні закінчилися буржуйські коштовності, а швидше за все, закінчились буржуї.

Вони вийшли неподалік Москви-ріки, де велося грандіозне будівництво. Тут у день і вночі гриміло, гуло, гупало. Чулися вигуки робітників. Будували