Станіслав Стеценко - Війни художників

Гущенко відкрив шпроти і порізав ковбасу й хліб.

— Так вирішив товариш Сталін? — вони були давніми знайомими, ще з тих часів, коли Довженко працював у радянському торгпредстві в Берліні. Це завдяки Довженкові Гущенко отримав радянське громадянство і пристойне утримання. Натомість довелося зайнятися технічним шпигунством на користь СРСР. З’ївши разом пуд солі, вони могли говорити один з одним абсолютно відверто.

— Товариш Сталін, а слідом за ним товариші Калінін, Маленков, Герасимов і ще купа відповідальних товаришів. Уся верхівка вважає, що всі ці «ізми», вибач, буржуазне лайно, — відповів Довженко, розливаючи коньяк у гранчаки. — Звісно, думка Сталіна була вирішальною. Сину шевця важко зрозуміти ваші імпресіоністські витребеньки. Ну, Миколо, за зустріч!

Вони підняли келихи. Гущенко випив міцну духмяну рідину і подумав: «Ось чудова нагода розпитати про Берію». Тільки як почати? Сказати відверто про те, що погляд наркома налякав його дружину? Яка дурниця! Довженко просто посміється з нього.

— До речі, геносе Адольф Гітлер каже те ж саме, — продовжував Довженко, беручи бутерброд. — Говорить, що то жидівські штучки. Що мазню своїх бездарних малярів вони за допомогою реклами возвеличили до рангу світового мистецтва.

— Ти ж бачиш це, — кивнув Гущенко в бік «Боженка». — Уже зрікся «жидівських штучок».

— Зрікся? — із сумнівом запитав Довженко. — Ну, це для виду, а в душі, впевнений, у тебе все залишилося, як і раніше.

Вони підняли чарки «за талант» і випили.

— Я ж не імпресіоніст, ти ж знаєш. Швидше фовіст чи набіст.

— Фовіст, набіст… Опортуніст! Для партії це все одно. Буржуазне мистецтво — воно з будь-якою назвою буржуазне мистецтво, — говорив Довженко з набитим ротом.

— Ти вважаєш, що твій «Щорс» — це соцреалізм? І що Матісс, чи Дерен, чи жебрак Сутін — це буржуї? — дивувався Гущенко.

— Крім Матісса, я нікого з них не знаю, — стенувши плечима, відповів Довженко.

— Це все жебраки-художники з паризького Вулика. Я місяць тому їздив до Петербурга. Тьфу ти, ніяк не звикну! До Ленінграду. В Ермітаж. Подивитися на «Танок» Матісса, — Гущенко ще не встиг прожувати свій бутерброд, а Довженко вже налив по третій: «За жінок». Випили і за це. Якийсь час вони їли мовчки. Потім Довженко з недовірою запитав:

— Спеціально для цього їздив?

— Так. Я знав Матісса особисто. Тож не міг не поїхати подивитися на його шедевр.

— Здорово! І що, — побачив? — запитав Довженко, налягаючи на шпроти.

— Він фантастичний.

— До речі, як цей «Танок» опинився в Ленінграді?

— Звісно, не Ради придбали. Вони все лише продають на Захід. Це полотно замовив колекціонер Щукін для свого будинку. У 17-му будинок націоналізували. І роботу Матісса теж.

— Ти справді добре знав Матісса?

Гущенко з усмішкою подивився на приятеля. Подумав, що рідко зустрічаються люди, які цікавляться всім. Саме таким був Довженко. Його цікавило все — і те, як улаштоване крило комара, і те, які пензлі використовував Модільяні.

— Я знав його дуже добре. І навіть його юну дружину. Вона росіянка, здається, з Тамбова. Молодша за нього років на сорок.

— Ось тобі буржуазна відрижка. Вона з ним, звісно, через гроші, — зауважив Довженко.

— Сашку, не мели дурниць! Ти не розумієш! Матісс — геній! І тому його вік не має значення. Думаю, що вона з ним тому, що він геній. Та будь-яка жінка…

— Овва! — швидко перебив його Довженко. — Тепер мені старість уже не страшна! Головне, встигнути стати генієм. А звідки ти знаєш про Щукіна?

— Матісс сам розповів мені.

— Щукін — буржуй? — Довженко відкинувся на спинку стільця і запитально глянув на Гущенка.

— Був буржуєм, — стенув той плечима. — Ситцевий король. Він став першим серйозним замовником Матісса. Щукін відчув, що цей художник — справжній! Матісс мені сказав буквально наступне: «Без вашого співвітчизника Щукіна Матісса б не було». А ти говориш — соцреалізм! Буржуй! Під контролем гегемона дяді Сьоми Гвоздикова, через якого я не можу вранці потрапити в клозет, соцреалізм знищує мистецтво! Що розуміє дядя Сьома у таких речах, як фовізм чи набізм? Для нього головне, щоб його стільчак на стіні в клозеті ніхто не чіпав!

— Гвоздиков — це що за один? — з цікавістю запитав Довженко.

— Мій сусід — пролетар з «Ленінської кузні», — гірко махнув рукою Гущенко, — наливай!

— Зрозумів, — Довженко взяв пляшку. — За сусіда пити не будемо. Давай за удачу! Вона нам з тобою не завадить.

Вони випили ще по одній.

— Це Матісса і компанію називали дикунами?

— Атож. Фовістами. Фов французькою — дикий.

— Чому — дикі?

— Занадто яскраві кольори і брутальна примітивізація форми.

— Ти знаєш, не хочу говорити банальності. Та колись дивився цих примітивістів. Мені здається, і я так зміг би малювати.

Довженко якийсь час випробовував себе в малюванні. Зокрема, у студії в Берліні разом з Миколою Гущенком.

— Ти жорстоко помиляєшся! — гаряче заперечив Гущенко. Він схопився, пройшов кімнатою. Знову сів. Узяв склянку, де на дні ще залишилося трохи коньяку, перекинув до рота. — Дуже сильно помиляєшся! У простоті найбільша складність! Набагато простіше малювати те, що бачиш. І значно складніше — те, що відчуваєш.

Довженко примирливо підняв руку:

— Не кип’ятись! Значить, таки не зрікся…

— Буду працювати для себе. У шухляду. А для грошей і соцреалізму буде ось це — «Смерть Боженка», якщо сам не помру або не втрачу глузд, поки допишу його до кінця.

— Ну хоч не плещи язиком, що фовізм — це здорово. Моя тобі дружня порада. Думати можеш усе, що завгодно. А товаришу Герасимову