Станіслав Стеценко - Війни художників

— Так і сказав «генія пейзажу»? — перепитав він теж пошепки, говорячи у самісіньке вухо й відчуваючи губами завитки волосся на її шиї.

— Атож. Сказав, що не може втратити чудової нагоди відвідати ці музеї. Запропонував мені супроводжувати його.

— І що ти? Звісно, погодилась?

— Ти ж, кращий учню Кампфа, мені тоді ще нічого не пропонував і нікуди не запрошував! Просто не звертав на мене уваги. Адольф здався мені інтелігентним і ввічливим.

— Але ж він значно старший за тебе.

— Так. Та не справляв враження старшого. Ми спілкувалися як ровесники.

Ні Марія, ні Микола Гущенки, звісно, не знали, що Гітлер завжди тяжів до жінок, значно молодших за себе. Можливо, то було результатом якихось прихованих комплексів, він відчував себе комфортно з молоденькими дівчатами, що дивилися на нього знизу вгору.

— Куди ви пішли?

— Спочатку в Національну галерею, а потім до військового музею.

— І що було далі?

— Він здався мені дуже дивним! У військовому музеї дивилися не скульптури чи картини, а ліплення Шлютера на карнизах. Просто захлинався від захвату, переконуючи, що він геній.

— Хто?

— Скульптор Шлютер.

— І що там за ліплення?

— Я ж тобі говорю, що він якийсь дивний! Це ліплення — суцільний культ смерті. Шлютер зображає солдатів, які гинуть на полі бою у Лепрані. А в Національній галереї його кумирами були Да Вінчі й Рембрандт. Рембрандта він чомусь називав «істинним німцем», ну і найбільше йому подобався Мікеланджело. Гітлер був у захваті від статуї Іоанна Хрестителя.

— І що було далі? Що, жодного натяку на якийсь інтим? Не може бути! Зізнайся!

Марія підвелася на лікті й уважно подивилася на чоловіка. У світлі вуличних ліхтарів, які освітлювали кімнату молочним світлом, було видно подив на її обличчі:

— Ти серйозно запитуєш? Який сенс мені тебе дурити?

— Добре. Вибач, я — ревнивий бовдур. Розповідай далі.

— Жодного натяку на інтим. Він був гранично ввічливий і галантний. Відчиняв двері, пропускав уперед. Здається, він лише раз, у запалі розмови, взяв мене за лікоть. Це був єдиний дотик.

— Але дотик фюрера Великої Німеччини! — тихо засміявся Гущенко. — Скажи, якого ліктя він торкався? Я теж хочу торкнутися того місця!

— Не будь блазнем! Бо я не буду більше нічого розповідати!

— Вибач іще раз. Я мовчу і перетворююсь на слух.

Марія кілька хвилин мовчала, наморщивши чоло, пригадувала. Він дивився на дружину — голова підперта долонею, волосся спадало на обличчя. Погляд заглиблений у себе. Нарешті сказала:

— Потім, коли ми вийшли з музею, він побачив, що назустріч нам іде якась пара. Я не звернула на них жодної уваги. А він раптом вибухнув нервовим монологом про те, мовляв, як може німецька дівчина йти під руку з євреєм! І запитав, як я до цього ставлюся? Я сказала: «А що такого? Ось він же німець чи австрієць йде під руку з єврейською дівчиною».

— І?

— І він вирячив на мене очі, відпустив руку, щось пробурмотів, я не зрозуміла що, повернувся і пішов геть.

Гущенко тихо засміявся:

— Хто тебе тягнув за язика? Могла б стати подругою Адольфа Гітлера — фюрера націонал-соціалістів.

— Мене влаштовує художник Микола Гущенко, — сказала вона і поцілувала його в губи. Він відповів поцілунком. — Він принаймні, на відміну від фюрера націонал-соціалістів, не боїться бути поряд з єврейською дівчиною. Жити в одній кімнаті. І навіть ділити з нею ліжко.

— Отже, як мені здалося, ти вже не хочеш повертатися в Париж чи в Бухарест?

— Ти підступний, — вона, посміхаючись, погладила пальцями йому обличчя. — Хочеш, щоб я пошкодувала, що вийшла заміж за художника-шпигуна?

— Так, я дуже підступний! Зараз ти побачиш, який я підступний! — він узяв її обличчя в руки і губами торкнувся губ.

Легкі поцілунки ставали все довшими. Він погладив їй спину, потім плечі. Вона сказала:

— Ніколя Гущенко, я тебе люблю! На відміну від фюрера Великої Німеччини! І рада бути з тобою будь-де.

Він відчув, як вигинається її тіло від цих дотиків… Він знав, що їй вони подобаються. Його тіло вигинається в унісон. Вони з’єднуються і перетворюються на великого птаха, який відносить їх із цього темного світу неправди й умовностей у світлу країну чуттєвих чар.

24 березня 1940 року, 22 год. 35 хв.

Москва, Кремль

Іноді, після задовгого засідання Політбюро, Сталін запрошував декого з особливо наближених повечеряти в його старій квартирі, що знаходилася на поверх нижче кабінету в Кремлі. Ось і сьогодні, коли всі пішли, він запросив до себе Молотова. Сталін хотів за вечерею обговорити телеграму радянського посла в Лондоні Майського.

Перед Сталіним і Молотовим стояли келихи, наповнені «Кіндзмараулі», тарілки із шашликом і печеною картоплею, соусниці з гострим соусом харчо, салатниці з нарізаними огірками, і величезна ваза з хлібом. Без хліба з’їсти навіть ложку гострого харчо було неможливо.

Сталін замовив свою улюблену печену картоплю і, оскільки вечеря кілька разів відкладалася, то кухарям довелося шість разів, щопівгодини ставити на вогонь нову порцію — вождь вживав картоплю лише свіжоприготованою.

Сталін сидів у кріслі, не дивлячись, вибивав люльку в попільницю і з посмішкою читав телеграму:

Відправлено 25 березня 7 год. 31 хв.

Одержано 25 березня 12 год. 45 хв.