Ганна Ткаченко - Спалені мрії

небі пролітали журавлі, яких тут буслами називали. До них ставилися як до своїх рідних, мабуть тому, що ці птахи завжди тулилися до людей. Пролітали і дикі качки та інші птахи. Прощаючись до наступної весни, вони кричали в лункому небі. Опустіли поля й городи. На зміну зелені й квітам навкруг сільських садиб виросли копиці із сіном та соломою, обставлені почорнілим соняшничинням. Природа востаннє нагадувала про літо теплими днями. Сонце ще інколи намагалося зігріти землю, а вітер підхоплював довге павутиння і рвав його на шматки, доводячи, що бабине літо довгим не буває.

Наближалася Покрова. Колись у їхньому селі на Покрову було велике свято – день козаків. Старі люди й зараз пам’ятали, як на церковному подвір’і ніде було й стати, а в церкві місце займали дуже рано, бо потім не зайти до неї. Після служби вінчалися декілька пар одразу, хто до цього часу вже висватав собі наречену. А після обіду і до самої темряви все село співало. Горпина до цього ще додавала розповіді своєї бабусі, яка бачила і змагання козаків, і катання на човнах.

Не той час зараз, але Мар’яна з Анютою теж готувалися. Повісили в хаті випрані рушники, змазали долівку свіжою глиною, спекли одну хлібину. А взявши Любочку та Ванька за руки, поспішили й собі до церкви. Не дійшовши до великої площі, ще здалеку помітили двох молодих людей.

– Та це ж Костя з Надею із траси йдуть! – тільки Мар’яна проказала, як діти одразу побігли за гостинцями.

Через якусь хвилину-другу Костя вже наближався до них. Обнімав немов рідних. Підійшла і Надя.

– Ми так за вами скучили, спішимо як додому. – Хоча й була осінь, але ця молода жінка пахла весною. – Як там синок мій? – не терпілося їй взнати про головне. – Чи здорові вони з мамою Олею? Роботи було багато, а ми приїхати не змогли, – вона виправдовувалася, бо знала, що за Мишком дивитися нема кому.

– Нічого. Інколи Любочка з Ваньком няньчили, інколи й сусідки виручали, часто й Горпина Петрівна до себе брала, – доповідала Мар’яна. – А що Мишкові: чим більше няньок, тим йому веселіше. Росте собі потихеньку, Ванька наздогнати збирається та всім розказує, що в нього дві мами: одна Оля, а друга Надя, – раділа і вона з того приводу.

– А ви до церкви йдете? – Костя намагався відвести Мар’яну в бік.

– Ти щось хочеш сказати по секрету? – жартуючи, спитала вона.

– Так, є тут одна дуже важлива справа, але без вашої допомоги я її зробити не зможу. – Відчувалося, що він нервує.

Йому хотілося, щоб у найважливіший день у його житті поряд були найрідніші люди. І нічого, що такими вони були не по крові, а по щирості своїй та по теплоті душевній, якої в них було багато.

– Ми з Надею вирішили одружитися і зробити це хочемо в нашому селі. – Сам пильно придивлявся до Мар’яни. А коли побачив, що в її очах спалахнули радісні вогники, полегшено зітхнув. – Не про весілля пишне йдеться, а про те, щоб нас просто розписали, щоб поряд були ті, хто поздоровить і порадіє, як це зробили б мати та сестра.

Про них він багато думав, а вголос сказав уперше. Потім знову придивлявся до Мар’яни, неначе саме вона була мірилом людського виправдання чи осуду.

– Яка в тебе душа гарна! – Захоплюючись такими словами, вона стисла його руку. – Не жорстока, не обпалена війною, здається, трохи не чоловіча, але справжня, – з її очей навіть сльози виглядали. – Рідний ти нам, Костю, дуже рідний, навіть не сумнівайся. – Вона сказала саме те, що він так хотів почути. – І матір свою та сестру не соромся згадувати. Засудити людину набагато легше, ніж зрозуміти її, – не звикла лукавити, вона завжди вражала якоюсь своєю близькістю.

Його розгублений погляд вмить змінився, а очі стали теплими. Це Мар’янині слова огорнули його зболілу душу. Відчуття було таке, неначе він щойно отримав виправдання суду по справі своїх рідних.

– Я ніколи не забуду всього, що ви для мене зробили.

Сьогодні він зовсім не збирався про те говорити. Усе сталося само собою, і обличчя враз залили сльози. Ні на фронті, ні до, ні після того він не плакав, взагалі не пригадує, коли сльози востаннє текли з його очей. Хоча… темний ліс, два невеликі горбики недалеко від дороги і зав’язана на гілці дерева материна хустина. Тікаючи з того місця, він довго тер рукавами очі. Тоді сльози не могли зменшити його біль, а зараз вони очищали душу.

– Клянуся, Мар’яно, для тебе завжди зроблю все, що ти попросиш. – Він глибоко зітхнув і витер обличчя.

Вона не вважала його боржником, а себе якоюсь героїнею, тому нічого й не відповіла. Вирішила, що то така мить у нього, коли треба розібратися в собі й багато чого зрозуміти.

– Документи в нас з собою, тепер тільки б у сільській раді домовитися. – Він уже говорив своїм спокійним, але твердим голосом, неначе та мить майнула бозна-куди, прихопивши і його біль та сльози. – Не відмовлять? – Він знову про своє, бо хотілося, щоб вийшло так, як задумав.

– То й ходімо одразу туди, – кивнула вона на будинок сільської ради, – там усе й вирішимо.

Після зустрічі в її дворі вона не бачила Віктора Ігнатовича, зараз також не було ніякого бажання, але Кості відмовити в такій справі не могла.

– Давай