Софія Парфанович - Карусь і ми

так дуже, якби не пересердя: той же зелений віз уже двічі подряпав мого вантажника. Тоді я не вспів доглянути, але тепер, прошу, маєте число таблиці й донесіть до поліції, до відділу «Вдарив і втік». Бо й справді, ця пані втекла, побивши ваше авто. Повинна була зайти в хату — у вас ще світилося — признатися до вини, вибачитись і обіцяти, що покриє кошти направи. А вона скористала з теміні і зникла…

Карусеві не сталася велика шкода. Тільки вправне око могло помітити вигнутий задній болотник, загнутий злегка бік і — це вже сама я помітила — відірваний кусок хромового окуття. На біду, воно зникло, наче під землю запалося. Все ж, за направу таких невеликих пошкоджень одна майстерня хотіла сто п’ятдесят долярів.

Довший час ми їздили такі пооббивані. Бо це довга процедура. Наперед я донесла до поліції, потім поліція покликала паню на переслухання, потім мене — зізнавати, потім пані телефонувала до мене, потім вона переговорювала з своїми знайомими, від яких тоді поночі верталася трохи підхмелена, а нарешті з своїм забезпеченням, яке її вже було викинуло, потім знову зі мною.

Півтора місяця тривала ця мотанина. Уже й забезпечення прислало мені формуляр для заповнення, вимагало двох оцінок від майстерень, що направляють авта, і кінець-кінцем затвердило одну, що була дешевша на п’ятдесят долярів. Джов урешті направив пошкодження. Але куска хромового окуття не мав і не зобов’язався дістати, бо таких тепер не роблять. Мусіло обійтись без нього.

Та, поки ми дали Каруся до направи, трапився йому другий дуже прикрий випадок. Вертаючись з поїздки до міста, ми побачили на нашій вуличці жовті стіжки. На них червоний напис: «Не паркуйте в п’ятницю — будуть чистити вулицю».

Як звичайно в таких випадках, довелось нам поставити Каруся на сусідній вулиці. Вона доволі вузька й обабіч заставлена автами. Коли в ній зустрінуться два авта, одно мусить в’їхати в порожнє місце між возами, а щойно тоді друге може проїхати. Дуже не люблю таких вулиць. Що ж було робити? Поставила я Каруся за рогом, за дуже гарним темночервоним Бюїком.

Вранці я пішла провідати свого друга. Крім того, треба нам було поїхати на пошту. Підійшла до Каруся й аж жахнулася! Зараз же поза дверима яма, мало не на пів охоронного крила — пошарпана, повигинана…

— Що, тебе, Карусю, вночі пси гризли? — скрикнула я. — Вижерли таку ямище, що людина могла б улізтися. Тільки ж береги її гостро пошарпані.

Карусь поглядав сумно. Тепер він уже не робив смішних гримас, не стриг вухом, ні не косив оком. Звичайно ж, його рана була дуже прикра й болюча, а вигляд гідний співчуття. Бо, що він винен, коли хтось, мабуть паркуючи, так погано побив його?

Ми їхали в наших справах, але на душі в нас було дуже погано. Люди поглядали на нас, дехто й свиснув.

— Але, знову ти невдаха, мушу тобі сказати! — докоряла я Карусеві. — Тільки виставиш носа за ріг, зараз же б’ють тебе, як дідову торбу. Десь інші авта і стоять, і їздять, і нічого їм не трапляється, а ти…

Щоправда, на вулицях, а тим більше на тій вузькій Клінґер, малощо не другий віз такий подряпаний і, як не тут, то там, висять у нього куски шкіри. Бо їх запарковують на вулиці, та ще й вузькій.

— Мали б ми ґараж — такого не сталось би. Ех, ті прокляті вузькі вулиці та й з двобічним рухом! Ти знаєш, у Сан Франціско — то таке місто над Пацифіком — багато домів наче б стояло на курячій ніжці. Під ними ґаражі. Просто чи теж криво з вулиці в’їздиш під свій дім. Авто має добре приміщення, і ніхто його не б’є. І не заваджає воно нікому. Бо й вулиці там круті та й вузькі.

Знаєш, коли дивитись на ці вулиці, аж страшно робиться! Здається, що авто саме котиться вниз і не слухає водія. А внизу — океан. Шумить-бушує великий сірий Пацифік. Здається, що авто покотиться та пірне в білопінні хвилі.

Коли зупинити воза, треба поставити його навкоси. Не вірю, щоб ніжна і навіть ручна гальма могла його вдержати на місці. Тягне його сила ґравітації, непереможна сила землі.

А на гору, то вони деруться, як туристи на Пайкс Пік. Тільки, що без наплечників. І знову, коли дивитися збоку, здається, що, зупинивши воза, водій не матиме можливости його вдержати і що він так і покотиться, наче м’яч. Я боялась би їздити по таких вулицях!

Нагадую собі прекрасне місто Сан Франціско і картини, що їх бачила під час мандрівки.

— Треба спинитися, конче треба! Навіть, якщо авто покотиться вниз. Бо такий вид!..

Он сім горбів, на них розкинене місто, наче старовинний Рим. Тонуть вони у вічній зелені садків, цвітуть цілий рік. На Різдво цвітуть у садках рожі й гвоздики — оті великі кучеряві, наче чупринка у хлопчика. І запашні. Кущі обсипані ягодами й овочами. Яскравочервоні ягоди звисають на них, наче намисто, помаранчові сяють ярким кольором і наче запрошують, щоб їх скуштувати. Отак пригорщами. На помаранчових і цитринових деревах та кущах дозрівають овочі й опадають на землю. Ними вона аж устелена. Великі коренасті горіхові дерева сиплють на вулиці горіхи. Ними харчуються білки. Бо все це не для їди, а для прикраси садків і вулиць.