Інна Роміч - Любов у спадок

Дівчина зробила до нього крок, загрозливо стискаючи брудні кулачки.

— Так, ти не змінилася, — спокійно зауважив шотландець. — Така само задерикувата. Як ти потрапила сюди? Я, коли побачив тебе, мало з глузду не з'їхав! Спершу подумав, що марю…

— Ти теж не змінився, — непривітно озвалась вона. — Як і раніше, вважаєш, що кожній зустрічній дівчині треба грубіянити, чи не так?

Це вже були не жарти. Посмішка так само повільно, як у неї перед цим, сповзла з обличчя Далхаузі.

— Пробач, але мені здавалося, що якраз я й не грубіянив тобі. Якщо вже згадати, хто з нас кому грубіянив під час останньої зустрічі…

— Ах так?! — вона вперлася руками в боки. — І чим же це я тебе скривдила? Не дозволила поводитися з собою, як із обозною дівкою? Якби ти був справжнім лицарем, то не припустив би, щоб так чинили зі знатною дамою.

Брови шотландця гнівно зійшлися на переніссі. Тепер вони стояли одне перед одним, як двоє розлючених півнів, готових до бійки.

— Та звідки мені знати, хто переді мною — знатна дама, задерикуватий паж, а чи брудна служниця? — сердито перепитав Дік, підступаючи до неї. — 3 тобою збожеволіти можна! Щоразу, коли я бачу тебе, ти в новій подобі. Хоч сама ще пам'ятаєш, хто ти насправді?

— Якщо ти з'явився сюди, щоб мене ображати, — скрикнула Еріка, — знай, тобі це не вдасться!

Вона відштовхнула його з дороги й рішуче покрокувала геть. Зараз ладна була просто роздерти цього нахабу — щоб він провалився!

— Це чому ж? — миролюбно поцікавився Річард, легко підлаштовуючись до її рвучкого кроку.

— Тому, що в цьому замку за мене є кому заступитися, — гордовито кинула дівчина.

— Ах, он воно що… — багатозначно протяг шотландець.

Еріка зупинилася й підозріливо глянула на парубка. У його голосі чулися неприховані глузи.

— Сподіваюся, ти не маєш на увазі нічого поганого? — ще з більшою погордою поцікавилась вона.

Дік ніби злякано замахав руками.

— Ні, Господь із тобою! Просто тремчу з переляку, о шляхетна леді. Зараз мене, певно, розшматують ваші слуги!

Він пирснув зо сміху, й Еріка насилу стрималася, щоб не ляснути по його самовдоволеній пиці. Але тільки тупнула ногою, зірвалася з місця й побігла до дверей житлової вежі.

— Агов, ти так і не сказала мені, як опинилася тут! — сердито гукнув Дік услід. — Стривай же, зупинися на хвильку, не втікай. Ти повинна мені все пояснити!

Далхаузі кинувся слідом. Він бігав набагато краще, тому легко спіймав Еріку за лікоть. Міцно обхопив її руку, притяг дівчину до себе. Якоїсь миті їй навіть стало лячно, бо він виявився так близько.

— Ні вже, ти поясниш мені, що тут відбувається! — здавлено вимовив шотландець. — Я хочу це знати.

Еріка раптом зрозуміла, що насправді він страшенно хвилюється. Голос у нього переривався, між брів залягла сувора складка.

— Як вийшло, що я зустрів тебе в Бархеді? Виявляється, ти була під самим носом у мене, а я… Відповідай, як тебе занесло сюди й що ти тут робиш? — він доволі сильно смикнув її за руку. — Ти дуриш мене! То стверджуєш, що походиш із роду Персі, то раптом виявляється, що живеш у замку Макфергюсів… Навіщо ти збрехала? Хто ти, зрештою?!

Далхаузі напружено дивився їй у обличчя, і в його очах виразно читалася недовіра. Еріка скипіла.

— Облиш мене! — зажадала вона, обурено висмикуючи в нього свою руку. — Ти що, з глузду з'їхав? Я не дурила тебе. Я справді…

Дівчина затнулася й швидко затулила рота долонькою. Тільки цього їй бракувало. Як вона могла забути, що мусить приховувати справжнє ім'я! Ні, хай краще Дік вважає її ошуканкою.

— Ну?! — вимогливо вигукнув Річард, якому терпець урвався.

— Я не зобов'язана відповідати тобі, — огризнулася Еріка. — І якщо ти не заберешся звідси, я таки покличу кого-небудь зі слуг. Зрештою, я тут живу, а ти лише гість у цьому замку.

Вона вирвала свою руку, одним стрибком досягла сходів, які вели до житлових покоїв, рвонула на себе важкі дубові двері, й шотландець не встиг їй нічого відповісти — так і залишився там німо стовбичити. Дівчина щосили ляснула дверима просто в нього перед носом і зникла. У ній все клекотіло з люті. Ну й чудово! Нехай забирається в свій Хайленд, дурень нещасний. Вона ладна була розревтися від образи. Чому він поводиться з нею, як невихований дикун? Ніби знущаючись, пам'ять послужливо продемонструвала її внутрішньому поглядові яскраву картину того, як вона одним ударом збиває з ніг нещасного пажа… Атож, і сама гарна. Мабуть, дивне враження залишається в Діка Далхаузі від кожної зустрічі з нею.

Еріка припала плечем до холодної стіни й тихенько застогнала. Господи, ну чому? Чому, зустрічаючись із цим чоловіком, вона завжди постає в його очах дурнуватим задерикуватим дівчиськом? Як би вона хотіла бути шляхетною панянкою, гарною, з вишуканими манерами… Саме таким дамам служили лицарі в казках, які розповідала вечорами стара Кетрін. Їм, холодним, суворо вихованим красуням, присвячувалися вірші й балади, на їхню честь ламалися списи на турнірах. Дівчина з відразою оглянула свою брудну сукню, заляпаний фартух… Дік назавжди запам'ятає її таку — розпатлану грубіянку, нітрохи не схожу на знатну леді.

— Ну й нехай забирається, — сама собі сказала Еріка.

Настрій було безнадійно зіпсовано. Похнюплена, побрела вона крутими гвинтовими сходами нагору, до свого покою. Що б