Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

Любка із Левком після весілля жили з його батьками, це у нас так тоді було заведено. На Новий рік вони придумали гуляння.

– І ти приходь, Миросю, – просить подружка. – Мій брат дуже тебе вподобав.

– Ще подумаю.

І от, в неділю прийшла Мирося з базару. На вулиці був такий мороз, що аж дерева тріщали. Вбігла вона в хату та й вискочила на піч, скрутилася там калачиком і заснула. А я в цей час місила тісто, бо зібралася пекти хліб. Бабраюся в діжці, як тут хтось стукає у двері:

– Тітко, відчиніть!

– Та там відчинено, відкривайте двері та й заходьте, у мене руки у муці, – гукаю.

– То можна зайти?

– Заходьте, – глянула я, а то Сергій, Любчин брат, і з ним ще якийсь чужий хлопець – чорнявий, невеличкий.

– Де Мирося? – питається Сергій.

– Та он, спить без задніх ніг, – показую на піч. А тоді гукнула: – Дівко, злазь, до тебе парубки прийшли!

Мирося злізла з печі, голова в неї зачухрана, сама невмита.

– Міцно спала?… А ми зайшли тобі нагадати, щоб приходила до нас на Новий рік! – каже Сергій. – То ти прийдеш, чекати?

– Прийду… – пообіцяла Мирося. А сама боком, бачу, тільки й зиркає на того чорнявого хлопця.

Як хлопці вийшли з хати, я й спитала.

– Хто він такий, той другий…

– Та… ми тільки раз і бачилися із ним, на весіллі в Люби. Не знаю, як його і звати.

– Гарний хлопець, – кажу, – такий веселий. І він тебе, мабуть, вподобав.

– Піду на Новий рік й побачу.

– Йди, дитино…

На святі тоді зібралася повна хата гостей! І Люба познайомила Миросю з чорнявим хлопцем.

– А це Борис, – підвела одне до одного. – Він мій сусід. А це Мирося, була за старшу дружку в мене на весіллі.

– А чому я тебе раніше ніде не бачила? – питається Мирося.

– Бо я працюю в Києві, шоферую!

Хоч і прийшла Мирося на запросини Сергія, але увесь вечір не зводила очей з Бориса. І він теж тільки й дивився за нею. І коли вже треба було йти додому, Борис подав Миросі пальто.

– Можна мені тебе провести? – спитав.

– Проводь…

І з того дня Борис – тільки смеркне, вже й у нас! Заходить за Миросею, та й разом ідуть у клуб, на танці. Або й просто так гуляють. Подарував їй дзеркальце, помаду…

Аж до весни так вони стрічались. А там прийшов Великдень. Борис зайшов до хати, начебто привітати мене зі святом, та й каже:

– Ми з Миросею вирішили, що будемо женитись!

– Отак! – я й зраділа, бо хлопець дуже мені сподобався. Та й довгенько ходив, і вже й сусіди бачили, до чого йдеться. – Коли ж сватання? – питаю.

– У червні в мене буде відпустка, то й зробимо сватання. То віддасте, тьотю Маринко, за мене свою дочку?

– Добре, нехай іде! Аби вона тільки сама хотіла! Підеш за Бориса, Миросю?

– Піду…

Так тоді на тому й порішили, я вже рахувала, що вони заручені.

А у кінці травня Люба народила синочка та й просить мою Миросю за хресну матір. Від хреста не можна було відказуватись, чому ж не йти?

У призначений день Мирося приготувала крижмо, взяла хліб, горілку – як потрібно для куми, і пішла до Люби. Бориса тоді не мало бути у селі, він ще в Києві мав працювати. Але заходить Мирося в хату, аж тут і він є! Борис теж чомусь прийшов, і теж із хлібом!

– Мирося?! – дивується Борис. – А я тільки щойно приїхав, а Левко бере мене за кума! Я ще й не встиг зоглядітися… Мати чогось дала телеграму, тому я відпросився. Так спішив, думав, щось сталося страшне… Аж тут… мене кличуть на хрестини! Хрещеним батьком…

– Але ж… – Миросі моїй аж в очах потемніло. – Але ж нам тепер не можна удвох хрестити одну дитину!

– Чому…

– А хіба ж ти не знаєш?! – та й у плач: – Це тут щось лихе проти нас надумали!

Але Люба таки вговорила тоді Миросю:

– Що це ти собі таке придумала? Не хочу нічого чути! Ти і тільки ти повинна бути моєму Сергійкові за хрещену матір! А Борис – хрещеним батьком! Ми йому