Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

Мирося, довго не думаючи, збрехала:

– Десять! – бо не хотіла йти в вечірню школу, а тоді заставляли.

– О, це добре! Підеш тепер робити на ваги.

На вагах була робота чиста, не важка, але й відповідальна. От Мирося стала й задумалась.

– Я не хочу, – каже.

– Як це – не хочеш?! – здивувався агроном. – Та у мене черга людей на цю роботу! Інші просяться, могоричі мені несуть! А ти не хочеш? Дивись, аби не пошкодувала, бо я другим разом не спитаю.

– Ну, тоді добре…

А чому Мирося не хотіла йти на ваги? Бо знала, що там уже вона вільно не пограється у піжмурки, не побігає і не пожартує разом з усіма.

Але ж і горда була, що таки поміж усіх вибрали її!

– Мамо! Марусю, Ганю! – прибігла додому і гукає, ще з дверей. – А я тепер працюватиму на вагах!

І почала Мирося вчитися важити машини. Сиділа вона до ночі на роботі та й звикала. А вдома, коли тільки проснеться, – рука її тарабанить по бильцю ліжка: перший час все здавалося Миросі, що вона сидить за вагами. Ліжка тоді у нас у хаті вже були залізні, гарні, дівчата мої самі собі заробили, мали тепер де спати. По ліжках у нас лежали вовняні покривала, під головами були справжні подушки!

Раніше цукрові корені стягали із машин тросами. Пізніше після зважування грузовики з буряками їхали до «півня» – це була така машина, що їздила по рейках туди й сюди і перевертала нагружене до ровів.

Як тут – привезли перші буми! Це були нові машини, ніхто ще не вмів гаразд ними керувати, тому до бумів приставили спеціалістів. Серед них був молодий хлопець, Максим.

– Ти бачила? Який гарний, кучерявий… – зітхала над Миросею її нова напарниця і подружка, Люба. – А які сірі у того Максима очі? Обличчя делікатне, губи такі червоні…

– Гарний хлопець, та не про нас! – сказала Євка.

А Мирося із тією Любою так тоді були здружились – не розлий вода!

– От як буду йти заміж, тебе візьму за старшу дружку! – пообіцяла Миросі Люба. – А ти мене візьмеш?

– Якщо буду першою заміж йти, то тільки тебе!

І щодня вони разом, на двох – спільні секрети.

Уже в осінь було Любине весілля, і Мирося моя пішла за старшу дружку.

– Де ж це ти здибалася з тим Левком? – дивується Мирося. – Ти ж нічого мені про нього й не казала…

– А що казати? – сміється Люба. – Немає що казати! Левко погукав мене заміж, то я й пішла.

– Швидко!

– Левко гарний хлопець, – каже Люба. – Здоровий, непитущий. Та й мама мені сказала, що як беруть, то не треба довго думати.

До весілля я Миросі справила ще й нове плаття. «А що, – думаю, – як вона комусь приглянеться? Або Мирося кого вподобає?». Бо вже й пора їй підійшла, щоб і самій вийти заміж, а не тільки гуляти по чужих весіллях.

Одягнула Мирося плаття – коротеньке, із краму синього, що аж очі вибирає, взулася у туфлі. Крутиться моя дитина перед дзеркалом. Я підійшла та й кажу:

– Гарна, гарна стала дівка! Не дуже там комизься, як будуть хлопці просити в танець, то не соромся, йди.

– Та що ви, мамо…

– Йди-йди! Може, який начальник тебе вподобає, то будеш гарно жити. Тільки не говори з п’яницями, – прошу.

– Мене не треба вчити!

Але відгуляли там весілля – моя Мирося нікого не нагледіла, прийшла додому смутна.

– Може, хто тебе образив? – запитую.

– Та ні… Просто… Ви, мамо, казали, щоб я за хлопцями дивилася…

– А то?! – я аж розсердилась.

– Я дивилася, але ніхто з них мене й не запримітив.

– Не журись, – кажу Миросі. – Ще буде тих весіль і тих хлопців!

– Усі мої подружки уже замужем, – вона мене й не чує. – Одна я ще дівка. А хлопці?… Усі гарні уже одружені. А ті, що парубкують, як не каліки, то п’яниці. Буду я, мамо, певно із вами вікувати, як Ганя і Маруся…

– Ото дурне таке верзеш! – гарикнула, а у самої в споминку сусідчині прокльони. «Хоч би не збулось», – подумала.