Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

так і буду їхати в Донецьк, у мотель, — тоді там були збори їхньої техніки, на території, де мотель розташований, у Донецьку. Думаю, буду їхати, і якщо мене зупинять по дорозі на блокпосту, то, ясна річ, злетить весь блокпост, а якщо пощастить і я проїду далі, то злетить мотель, а там буде ще більше жертв, там буде ще більше техніки. І я такі підступні думки збирала в голові дві з половиною години, більше ні про що я тоді не думала, навіть про Вадика намагалася не думати, взагалі. Єдине, що у мені пульсувало, що я за свого кошенятка заберу сотні, тисячі, скільки зможу, стільки й заберу їх на той світ із собою разом.

А через дві з половиною години дзвонить телефон, дивлюся — «Коханий». Подумала, що сепари дзвонять. На той момент у них уже виробилася така традиція — забирати з тіла телефон і дзвонити родичам загиблого. Хтось насміхався, хтось хотів тіло продати, у них є різні сценарії. Думаю: «Візьму». Беру слухавку і чую — мій коханий: «Серденько, я живий. Ми відступали, я відійшов. Ми просто йшли по зеленці». Виявляється, вони йшли іншим боком, обходили, там підірвався їхній «камаз», а перед тим танк. Така неприємна і болюча для мене історія…

Найнебезпечніше, що може бути на війні, — коли ти до неї звикаєш, звикаєш до небезпеки. Звісно, людина така тварина — до всього призвичаюється, але я маю на увазі, що коли ти перестаєш боятися, треба збирати лепехи. Наприклад, коли у мене з’являлися такі відчуття, я брала за шкібарки свого коханого — коли бачила в нього в очах те саме, — себе брала в кулак, і ми їхали в Одесу, до друзів, на море, ми їхали на відпочинок у Карпати. Просто з фронту заїжджали додому — кинули речі, взяли нові, й навіть не заночувавши, ми вже їхали десь у потязі, в автобусі, у літаку, байдуже, де, аби кудись, бо я знала, що нам зараз треба зупинитися на цьому етапі, ми повинні поставити в даний момент три крапки. І в жодному разі тоді не можна залишатися на фронті, тому що, як правило… Всі, кого я знаю з Добровольчого Українського Корпусу, хто проігнорував цей стан, усі вже давно на цвинтарях, усі загинули.

Навіть не знаю, як це пояснити. Просто втрачається пильність і відчуття страху, людина починає почуватися безсмертною. Вона вже може собі дозволити не ховатися в укриття, якщо обстріл, може собі дозволити, наприклад, стріляти, стоячи на повний зріст, під час штурму, перестає берегти себе — їй здається, що вона вже бог війни. Як правило, з цього моменту вже йде відлік на години, тому що у таких випадках люди довго не залишаються живими. Це дуже прикро, і насправді саме через це загинуло дуже багато наших талановитих бійців, таких бійців, що кожна втрата — це трагедія для української нації.

І не про гени йдеться, а про діяльність цих людей, про їхню харизму, про розум, про відданість Україні. Якби вони зараз були живі, я думаю, вони б дуже багато класних речей зробили, але, на жаль, їх немає. Той самий Орест Козюбчик загинув, Семен, Сєва, дуже багато молодих хлопців загинули якраз від цього…. Хоча, наприклад, «Сєвєр», коли їхав, взагалі був налаштований на те, що він не повернеться з війни, із самого початку, писав вірші про це. «Сєвєр» у нас був розумний хлопчик, йому було вісімнадцять чи дев’ятнадцять, коли він загинув.

Я не відразу повернулася з фронту. Як наркоман з голки зістрибує, і я так само, спершу почала час від часу заїжджати додому. Першим прецедентом було моє офіційне весілля. Ми з чоловіком уже вісім років разом, але не розписувалися, а війна трішечки внесла свої корективи, то ми суто з практичних міркувань вирішили розписатися — бо ж коли неодружені, тіло не видадуть у разі чого, в лікарню не потрапиш. Це бюрократичний аспект, але досить важливий, і ми вирішили, що його треба закрити.

19 листопада 2014 року мене поранили. Як я вже говорила, тяжка контузія голови і тулуба. А на 22-ге у нас було призначене весілля. Після контузії я пару днів поспала на базі, і вже 21-го ввечері виїхала до себе на весілля. 22-го я була в Києві, ми розписалися і влаштували тут з друзями такий невеличкий… Це була перша така невеличка відпустка, на кілька днів.

Нагород не маю. Вважаю, що не заслужила жодних нагород. Нічого героїчного, за що варто нагороджувати, я не зробила.

Зараз прийнято говорити «атовці» з такою… кислинкою в голосі. Чесно кажучи, багато неприємних моментів зараз твориться, чимало ходить «міфів» про атовців — що вони мало не хворі на голову. Мовляв, люди там пройшли таке, звикли вбивати… А я от вдячна долі, що вона мене поєднала, хоч і через таке жахливе явище як війна, але з такими крутезними людьми, яких за інших умов було б непросто, напевне, зустріти.

Подруга «Дана»
Присвята групі «Барса» ДУК ПС Холодні черги автоматні стрекотали, Сухий їх голос наполохав ніч, І крок за кроком тихо підступали Солдати України пліч-о-пліч. Село порожнє пусткою зустріло І зграєю худих безхозних псів.