Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

видала збірку, яка називається «Голос Крові. Фронтова лірика», — це вірші, написані під час війни. Там є один дуже кумедний вірш — «Війна жіночими очима». Насправді найбільший мій особистий страх… я, здається, вже в якомусь інтерв’ю розповідала про це… Найперший страх — це те, що мене вбивають, привозять у морг, а в мене волосся нефарбоване, манікюру немає, ноги неголені, і патологоанатом каже: «Тьху, блін, ще й «Правий сектор»… Гляньте на це чмо». Це був такий великий страх, що я завжди пам’ятала, що треба бути файною, гарною, бо ж можуть убити в будь-який момент. Другий страх — це похід у «сортір». Мене найбільше переймала проблема естетики… що коли прилетить у «сортір», коли я саме там перебуватиму, то потім буде дуже неестетично, коли мене повезуть таку загиджену і нефайну. З приводу гігієни. По-перше, я стрижуся коротко, то мені з цим простіше. Бувало таке, що мені вистачало «півторачки» води, щоб повністю покупатися, помити голову. У пляшці пробивалися дірочки, робилася лієчка, і поливали, коли треба було змити. Так само, в принципі, з жіночою гігієною. Тим паче у нас, у моїй групі, були самі хлопці, тому всі старалися мені допомогти. Різне було…

Щe фізично важко було мерзнути, осінь тоді була дуже холодна. І вогкість велика часто в Пісках була. У нас нічого не опалювалось, не було тоді ще бліндажів таких, як слід облаштованих, і в нас було дуже холодно. Постійно обвітрені губи, промерзлі нирки. Тому коли я потрапила до госпіталя, перше, що потішило — як там тепло. У мене важка контузія — отримала 19 листопада 2014 року. Прилетіла 120-міліметрова міна. Я тоді саме мала бойовий вихід. Мені пощастило — між мною і міною опинився шмат стіни. Він урятував, бо прийняв осколки. Наслідки контузії відчуваю досі. Але активно займаюся спортом. Спорт — найкраща реабілітація.

Хочу розповісти страшну історію про Вадика, яка мене травмувала так, що в мене, по суті, розвинувся ПТСР — посттравматичний стресовий розлад, не через те, що на мене війна так вплинула, а через випадок з Вадиком — моїм чоловіком, «Зірваним». Це було літо 2014-го, середина липня. Вадик був під Іловайськом (тоді точилися перші бої за Іловайськ), я у Пісках. Ми взагалі намагалися з ним не перетинатися на бойових, бо це психологічно дуже незручно: кожен замість того, щоб перейматися тим, кого прибрати з ворогів, дивиться, чи все добре з коханим чи з коханою. А саме напередодні, за два місяці до цього, ми домовилися з «азовцями», що я виступлю у них на концерті з поезією — вони збиралися робити в Києві благодійний концерт «Чорне сонце». Я ж не знала, що за два місяці буду вже на фронті. Але оскільки пообіцяла, то домовлялася, щоб мене швиденько вивозили на Київ. Планувалася поїздка лише на добу. Піски просто навпростець через базу. Захопити якісь речі та й їхати на Київ, там перебути і одразу назад — таким чином це планувалося.

Але вийшло трохи інакше. Зібрався повний бусик тих, кому теж потрібно було в Київ у справах. До речі, в чому великий плюс «Правого сектора»: у нас усі ротації добровільні, в тому плані, що кожна людина має можливість водночас і воювати успішно, й відпочивати, приділяти якийсь час сім’ї, її не відривають від соціуму. Тобто будь-хто з нас має можливість сказати: «Вибачте, хлопці, але я вже перегорів, для мене два тижні постійного бою — це забагато, я вже втомився, хай-но я трішки відпочину». І він їде додому, їсть шашлик, лежить на дивані, піднімає ноги догори, відпочиває, потім розуміє, що треба їхати назад, збирає речі й пре туди з новими силами. Тобто така існує взаємозамінність… Тому ми не перегоряємо, не перевтомлюємося.

У кожної людини свій запас цієї енергії. Хтось горить як петарда, тобто він яскравий, голосний, але швидко гасне, а хтось як свічка: підпалили, і рівно, довго, поки все не оплавиться, буде горіти. Тобто люди різні, й кожен сам собі знає, коли йому краще кудись поїхати, відпочити і взагалі забутися в чомусь, полетіти за кордон, на море, просто аби забути все, що було вчора, а потім він прилетить з новими силами, і все буде добре. І власне, тоді теж зібралися у тому бусіку: хтось їхав у відпустку, хтось у справах…

Ми вже заїхали за Дніпро, були вже десь на Пирятинському напрямку по трасі, і тут дзвонить мій телефон. Телефонує наш капелан, отець Петро, і каже: «Дуже перепрошую, що мушу таке повідомляти, але Вадим «Зірваний» не повернувся з бою під Іловайськом». Звісно, він почув неприємні слова на свою адресу, і я поклала слухавку. З’ясувавши в нього, що це не перевірена інформація, тобто тіла немає, я сказала: «Немає тіла, значить, нема про що говорити». А у самої все просто впало. В той момент у мене реально був якийсь шок. Я взагалі погано пам’ятаю, що відбувалося, — все пливло навколо мене.

Коли я говорила по телефону, хлопці вимкнули музику, всі замовкли, бо, може, мені дзвонить хтось посадовий, ЦУ, щось важливе. Тому вони мовчали і практично все чули. Машину зупинили, ми вийшли, довго палили, мене намагалися трохи підтримувати, але… Такі доволі незручні ці ситуації, коли хтось гине, і ти не знаєш як… сказати: «Не парся» чи «Не переживай», чи «Все буде добре». Абсолютно всі аргументи, які зазвичай «працюють» у трагічних ситуаціях… вони не працюють, і насправді це, як правило, важка мовчанка і поплескування по плечу, типу «тримайся».

На той момент я вже уявляла собі план помсти. У мене ні сльозиночки не скотилося. Я була настільки в шоці, що в мене всі думки були зосереджені тільки на тому, що їм зробити таке, аби моя помста була яскравою і надовго всім запам’яталася. Я тоді напланувала страшні речі. Подзвонила нашому саперу, щоб він мені зібрав «пояс шахіда», бо він мені колись жартома сказав: «Якщо знадобиться, звертайся, я зварю». І от я йому кажу: «Я звертаюся, буду завтра, приїду, заберу». Він потім розповідав: «Я сиджу в шоці, сльози котяться з очей, паяю це все, розумію, для кого, і розумію, що коли відмовлю, то ти у когось іншого… А може, він не так якісно зробить». Коротше кажучи, така профінформація вже у всіх.

Я їхала і думала, що приїду в Київ, куплю на OLX якийсь б/у велосипед, куплю якийсь спортивний костюм, такий, як на Донбасі в ходу (оксамитовий або велюровий, обов’язково зі стразами, бо це на Донбасі модно, там усі так ходять), уберуся