Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Великим Обміном. Звичайно ж, я послухався. Та й останні місяці в Срібнолісі мене почала долати нудьга й туга за столицею, хоч я й не визнавав це до останнього.

Патрія цілком забезпечувала себе всім необхідним, хоч і мала торгові відносини з Циркутою. Дві могутні держави співіснували поряд не одне тисячоліття — звичайно ж, кожна з них мала товари унікальні, які могли зацікавити сусіда. Але то все були доволі дрібні діяння, які на загальний політичний і суспільний лад в країнах впливали дуже мало. До того ж, зважаючи на те, наскільки жорстоким був норов белатів і з якою шаленою люттю завойовували вони всіх і вся, Патрія не горіла бажанням пропускати велику їх кількість на свою територію. В давніші часи, коли Циркута нападала на близьких сусідів Патрії, остання надавала свою допомогу тим, кого хотіли поневолити. Та примусової військової служби в нашій державі давно не було, а люди, яким нічого не бракувало і які не хотіли вмирати в чужій війні, не надто поспішали віддавати життя за чужинців. Відтак і вояки в Патрії, захищеній силами Стожарів, перевелися, і незавойованих сусідів у неї не залишилось. Коли я читав про ті часи, то часом сердився на своїх предків, але з віком почав їх розуміти. Наша держава була величезною і потрібні були повсякчасні зусилля й праця, аби забезпечувати в ній мир та лад. А якщо втягнути її в чужу війну, це може призвести до великої біди й на своїй же землі. Вони надійно захистили кордони. До того ж Стожари вигадали свій спосіб помагати тим, кого з часом стали називати підкореними.

Багата Патрія викуповувала їх у Циркути. Таким чином, скажімо, свободу отримала бактрійка Місена — матір Стожара Дана. Циркута зазвичай неохоче йшла на такі угоди, але навіть такій могутній імперії було чим зацікавитись в держави-сусіда. Минулого разу Великий Викуп відбувся десять років тому — я тоді пропустив його через вже пояснену історію. Тоді Циркута поступилася п’ятьма тисячами своїх рабів в обмін на корабель, навантажений сяйво-каменем. То була надзвичайно висока ціна, адже за такий камінчик, що був розміром з перепелине яйце, можна було купити пару коней. Сяйво-камінь був цінніший за золото, надзвичайно рідкісний і явно корисніший. Доволі часто саме його, а не золоті, срібні й мідні монети, які були в обігу в Патрії, використовували в торгівлі.

Та людина — не кінь. Оцінювати її життя не можна взагалі.

Белати ж робили це, і коли Патрія виказувала свою готовність купити свободу людям, то називали високу ціну.

А Стожари були відповідальними за її сплату.

Великий Викуп, чи то поки лиш узгодження ціни, мало відбутись за місяць, на початку жовтня. Ратмир був у іншому місті і ще не повернувся, а Дан, що останній рік і так жив на півночі країни, мав зустріти делегацію белатів і супроводити їх в столицю. Тим часом всі займалися своїми справами.

Я познайомився з двома Стожарами, з якими ми ще не бачились. Обоє були дівчатами, тільки молодша Яртура мала ще п’ятнадцять років і проходила навчання, а старшій, Всеславі, було двадцять два і вона вже займала місце серед оборонців Патрії.

Столиця була такою ж, як і в час, коли я покинув її десять років тому, та водночас і якоюсь трохи інакшою. Та чого дивуватись? Час не зупиняється.

* * *

Смоляна не те щоб ігнорувала мене, ні. Ми бачилися за вечерями, які зазвичай відбувались в тому залі, де я вперше сидів за столом в компанії Стожарів. Коли ми не мали інших справ, то приходили сюди поспілкуватися за трапезою. Це скидалось на сімейні вечері, та й теми були чимось схожими — одні розповідали про успіхи в навчанні, інші — про те, як почуваються люди й тварини, рослини; які новини чути. От тільки різниця полягала в тому, що обговорення наші зазвичай стосувалися не однієї сім’ї, вулиці чи навіть міста, а цілої країни.

І часом ми зі Смоляною перекидалися кількома словами чи реченнями, вона завжди була дуже поштивою та холодною. А з іншими незмінно жартувала та сміялась. Подекуди я помічав, як дивиться то на неї, то на мене Благодар, та зрозуміти його емоції в такі миті мені було несила.

— Який же я щасливий тебе бачити, Чорногоре!

Ми з Ратмиром обійнялись так, мовби дві скелі зіштовхнулись. І я відчував радість — просто невимовну. Видавалось, наче я давно не бачив не те що друга, не те що іншого Стожара, — брата. А брат мав тепер сиві пасма в русявому волоссі та не надто глибоке, але цілком помітне мереживо зморщок на обличчі. Мандрівка позначилась на його щоках колючою щетиною. Та в основному Ратмир майже не змінився — все така ж сорочка без рукавів, руки в татуюваннях, високі шкіряні чоботи. І все дуже, дуже запилюжене.

— Здається, в кожному місті мене заставала нова погода. Дощ, спека, дощ, спека... а в Озерії ще й застав катастрофу — там лупали скелю, щоб зробити тунель, бо важко в південному напрямку з міста їхати, доводиться робити величезний гак. Та довбати камінь не так важко, виявляється, як часом подумати головою. Під ту скелю затікає ріка Вільнура. І, як виявилось, вона й сама вже проробила тунель, а каменярі втрапили на нього, та ще й на згині русла, так, що річку прорвало і затопило половину міста. П’ятдесят чоловік втопились, ще половина Озерії без даху над головою... Простирчав там зайвий тиждень, борсаючись в безкінечному болоті, заганяючи Вільнуру в колишнє русло та лагодячи скелю. Потім ще місто відбудовував, то взагалі якийсь кошмар. Я ж не Благодар, з каменем так добре не ладнаю. А вони ще й бояться