Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

І ще в жодних обіймах я не почувався таким живим, як у її. До пори, коли за місяць, прийшовши до тями в Кременегорі та обговоривши все з Благодаром, не вирішив поїхати на деякий час в Срібноліс — одне з найбільших міст Патрії, що лежало на півдні і було останнім великим містом на шляху до Дикого краю. Його чудернацька назва виправдовувала себе, адже оточене місто було лісами й болотами. Як не дивно, та після своєї витівки я не боявся знову наближатись до рослин. Навпаки. У мене з’явилося величезне небажання повертатись до столиці і спілкуватися з іншими Стожарами. Я гадав, що пробуду в Срібнолісі кілька місяців або навіть рік — та лишився на десять. За цей час до мене кілька разів навідувались інші Стожари — насправді всі, кого я знав, окрім Смоляни. І я розумів, чому. Вона написала мені декілька листів, а я не відповів на жоден. Здавалось, іноді я розумів, чому. Після пережитого, а ще того факту, що за час моєї відсутності помер Верен, я почувався спустошеним та пригніченим не рік і не два. А її слова несли в собі радість та надію, вона кликала в столицю.

Я побоявся їй відповісти. Побоявся стати знову таким, як раніше — простим, життєрадісним, здатним робити щирі і величезні помилки.

Згодом це минуло. Але й листи від неї більше не приходили. І я не писав.

— Чорногоре... — вивела мене з німої задуми Смоляна. Я закліпав очима, відганяючи спогади. Вона вже не сиділа на долівці — підвелася, щойно зникла трава. Стояла між дітьми та столом і тримала в руках кругле дзеркало. Маленькі Шукачі були тихими, як мишки.

— А, так... Пробачте, — мовив я, прокашлявшись. — Ну, свого я, тим не менш, добився. І, як наслідок, отримав від природи-флори не тільки великий урок, а й безцінний подарунок.

Я розв’язав пояс і поклав його на стіл, а тоді стягнув через голову туніку. Повернувся до дітей спиною, демонструючи чудернацьке темно-зелене татуювання, яке скидалось на дуже деталізовану карту, елементи якої були поєднані тонкими ниточками.

На карті цій було зображено усі рослини Патрії й місця, де вони ростуть. Смоляна легко вдарила рамою збільшувального скла до поверхні столу, засвітивши її, а тоді піднесла прилад до моєї спини, аби Шукачі могли краще його роздивитись.

— Ось такий дивовижний дарунок в результаті небезпечної витівки, — сказала вона. — Його періодично змальовують Шукачі та Стожари, коли така карта може знадобитись в мандрах. Коли в рослинній системі країни щось змінюється, це одразу ж відображається на спині Чорногора.

— А Ви щось відчуваєте на спині, коли такі зміни відбуваються? — спитала Зоряна.

Я похитав головою.

— Я не назвав би це так. Просто мій зв’язок зі світом природи так і залишився міцним. Я не відчуваю змін саме в татуюванні, коли десь посуха чи пожежа знищує, скажімо, частину лісу або луг, та дізнаюся про це болем в струнах, які досі єднають мене з рослинами Патрії.

Я зробив плавний рух рукою і забриніли невидимі струни. Для Шукачів вони були незримими, ми ж зі Смоляною бачили їх чудово, коли дивились не по-людськи. Та порух в повітрі відчули всі.

— Домашнє завдання! — оголосила Смоляна, гасячи збільшувальне скло легким ударом об стіл. — Ви маєте дізнатись у старших Шукачів, хто востаннє звіряв карту рослинності з татуюванням Чорногора. А ще, оскільки Владан зараз не може розмовляти, то обоє в письмовій формі розповісте, що засвоїли на сьогоднішньому уроці. Ми ж за справедливість та рівність, чи не так? Чекаю вас за тиждень в залі перекладів. Це другий наземний поверх Публічної бібліотеки. Почнемо з вами вивчати мову древніх.

— А белатську ми вивчатимемо? — спитала зацікавлено рудокоса.

— Вивчатимете, але з іншими Шукачами, не зі мною. Стожари дають тільки ті уроки, які інші не можуть.

Видно було, що дівчинку аж розпирає позапитувати ще, та її спинив суворий погляд хлопчика. Він підвівся з лави і подруга змушена була наслідувати його приклад.

— Ви вільні, — мовила Смоляна.

Учні поштиво вклонились та вийшли.

Ми залишилися наодинці. Смоляна поставила збільшувальне скло в шафу, де воно зазвичай і зберігалось, а тоді промовила:

— Дякую, що допоміг, Чорногоре.

І пішла до виходу.

Я махнув рукою і стіна та двері перед нею знову стали ілюзорним лісом. Думав, що Смоляна бодай на мить зупиниться та озирнеться. Хотів... перепросити? Та хіба це вже актуально? Просто поговорити. Хоча б... Та дівчина єдиним жестом розвіяла мої чари та ще й вклала в свій рух стільки емоцій, що мене вдарило болючою хвилею.

Двері скрипнули, зачинившись за її спиною.

Лист від Благодара, через який я й повернувся до столиці, не ніс в собі вимоги. Лише прохання. Бо наближалася подія, що потребувала присутності якомога більшої кількості Стожарів в Колісії — Великий Викуп. Хоч часто його називали