Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—А я що тобі кажу! І тебе заберуть, як таке співатимеш.

—Я ж тільки тобі…

—І вона вже його забула й оце до другого липне? До сього Ігоря Бідного?

—Не забула. Через те й костюм пошила мені. Чекати тільки не хоче, бо то ж довго. Ми батька ось уже вісім літ чекаємо… І нічого не чути про нього.

—Я б тебе всьо життя чекала… — і чи то сонце так світило їй у вічі, були вони в неї зараз зовсім-зовсім золоті.

Василько опустив погляд на траву, на Славчині босі ноги, чистенько помиті ради такого великого свята.

—Чого ти?.. — спитала.

—Я б також… Усе життя… — тихо промовив він.

А сонце ж світило зелене-зелене й прямо у вічі Славці.

Перед жнивами вдосвіта прибилася тривожна чутка в Ходовичі, що енкаведешники забирають у людей по селах коней у рахунок контигенту. Ігор Бідний підхопив своїх коханих четвірку громів, прокопотів по рожевій росі до лісу. Хто проворніший, ті теж гайнули слідом, серед них і ґазда Джуман з Мацьком.

Хлопці тирлували корів при самім селі, ходили нашорошені, не спускали з очей мосту. І коли по ньому продудоніло десять вершників при зброї, з усіх ніг кинулися в село, лишивши корів на Славку.

Облавники підскочили прямо до Бідних. Двоє вершників перемахнули через низенький паркан, решта стали під брамою. Один з тих, що вплигнули на подвір’я, зіскочив з коня, високий, у синьому галіфе зі шкіряними кавалерійськими нашивками на сідницях і між ногами, підскочив до стайні, розчинив двері. Пусто. Метнувся до хатніх — замкнуто. Із садка видибуляв сивий дід Владека й Ігоря. Старий уже вижив з розуму, був глухий, як нень. На діда налетів енкаведешник, крикнув:

—Гдє лошаді?!

Старий наставив тремтячу долоню до вуха:

—Га?

—Лошаді гдє, растуда… — енкаведешник замахнувся натаєм.

—Га? — перепитав дід.

—Іздєваєсі?! — облавник з усієї сили вперіщив діда по спині. Дід захитався на цибатих ногах, затулив голову руками й закричав, а енкаведешник і ще лютіше шмагав старого. Червоні басамани проступили на дідовій полотняній сорочці. Дід упав. І раптом хлопці побачили бліде Ігореве обличчя за шибками в хаті. Брязнув засув, одчинилися двері й із сіней вихопився Ігор, голіруч метнувся до облавника з криком:

—Ах ти ж гад!

З усієї сили затопив облавникові в зуби, і той відлетів аж під стайню, впав на порозі, укрився своїм галіфе. І тут гримнуло з неба. То другий облавник прямо з коня вистрілив по Ігорю. Ігор вхопився руками за голову й повільно осів на землю. Владек шпурнув грудкою в облавника. Грудка вцілила в офіцерський погон і розсипалася. Офіцер блискавично повернувся до хлопців і пальнув у їхній гурт з револьвера. Хлопці кинулися навтіки. Василько зашпортався на стежці, відстав од гурту, й тут хтось сердито рвонув у нього з голови картуз. Василько, крижаніючи із жаху, наддав ходи, шмигнув, пригинаючись, до когось у садок. А позаду бабахкало, і кулі терпко дзумкали над головою. Василько промчав садком, ускочив у кукурудзу, впав, зачаїв віддих. У Бідних кричало, гомоніло, лаялося, потім перейшло до Костиного обійстя й заволало на нові голоси. Перегодом прокопотіло вулицею, задудоніло на дерев’яному мості. Василько ще трохи полежав, прислухаючись, а потім виповз із кукурудзи й побачив Федя, що скрадався садком, ховаючись за кущі. Він помітив Василька, спитав:

—А де твій картуз?

—Хтось на ходу зірвав з голови. Ледве мене не злапало! — сказав Василько й мерзлякувато пересмикнув плечима. — Івана не видів?

— Він з Владеком біг. А в Кості коня забрали. Я видів. Він у стайні стояв.

Коли вони увійшли на подвір’я Бідних, там був гурт людей, вони обступили Ігоря, що вже не сидів, а лежав на траві із заюшеним обличчям. Він був мертвий. Поруч сидів побитий дід і стогнав. Прибігла з поля Ігорева мати, зранено закричала на всі Ходовичі. Стояв над братом Владек і плакав так, що не можна було впізнати його запухлого від сліз, скривленого обличчя.

Василько й Федь позадкували з подвір’я. Па стежці, якою вони втікали від облавників, зіткнулися з Іваном.

—То твій картуз? — спитав він, кивнувши головою на траву. Картуз лежав у спориші козирком униз. Василько підняв його й побачив, що верх у картуза розірваний.

—Диви, розідрало навіщось і викинуло, показав хлопцям.

Федь узяв картуз, ушилив палець у наскрізну дірку й вистромив його з другого боку.

—Ти збагнув, що це? — покрутив картузом у Василька перед очима.

—Дірка…

—Ая! Куля пробила! Ще б капелюточку нижче, і я б із тобою вже не балакав.

—Носить тебе нечиста сила! — гримнув на Василька Іван.

—А то ти наче не з нами був? — буркнув Василько.

—Був. Тільки по моїй голові чогось не луплять з револьверів.

Аж тепер стало доходити до Василька. Він ще сказав:

—Якби я не зашкопертав був…

Далі він уже не міг говорити.

Дома Джуман несамовитів з гніву:

—Ти чого туди пішов? А якби вбили, що б я твоїй матері сказав? Хол-лєра ясна!

Василько тремтів, як у пропасниці, але від того, що його лаяв Джуман, йому чогось легшало.

Ховали Ігоря Бідного всім селом. Він лежав у домовині молодий і вродливий, і кожне, хто дивилося на ту молодість і вроду, плакало. За домовиною ішли мати