Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Точно, хлопці! — вигукнув Костя. — Давайте їх порівнуємо.

—Що ви ще придумали? — буркнув Василько.

—А об’явимо вас молодим і молодою! — сказав Федь.

—Дуже воно мені треба.

Ніч усе важче налягала на долину. Ватра ледве роздирала темряву навколо себе. Пофоркували коні за спиною. З річки насновувався туман. Хлопці, наївшись картоплі й нагомонівшись досхочу, дрімали. Василько підкинув у багаття хмизу й собі вмостився ближче до тепла, сперся спиною об Іванову спину, задрімав. І снилась йому панна Єва, вродлива, як раннє сонце, ішла вона зеленим подвір’ям Батогів, і назустріч їй виходив з білої хати усміхнений Гілько, прижмурив од сяєва очі, простягав до неї засмолені пучки, з глибоко вдавленими в них рівчачками від дратви.

Якось панна Єва на Василькове привітання зупинилась, посміхнулася:

—Ну що ти, Васильку — місяцю ясний, дивишся так на мене? Що ти всьо ди-ивишся?..

Хлопець мовчав.

Єва торкнулася рукою його плеча. Пальці в неї були теплі й пахучі, вона вся пахла, мов паска, мов цукерка.

—Ходь-но за мною, місяцю мій ясний, — сказала Єва й пішла до свого обійстя.

Василько не рушився. Вона оглянулась, сині очі її сміялися:

—Чого ж ти? Ходь-но! — поманила пальцем. Василько очамріло ступив за нею. — Ходь-но, не лякайся.

Вони зайшли на подвір’я, і Василько приріс до брами. Єва оглянулась, похитала головою:

—Ну ж бо, Васильку! Я чекаю…

І посунув він за нею. І вступили вони до хати. І засяяло зі стін Василькові. На нього глянули з дорогих рямець великі світлини якихось пихатих панів і паній у пишному вбранні, в капелюхах, у військових строях, у білому мереживі й капелюшках. А на покуті —Свята Трійця, Мати Божа й розп’яття посередині.

Наспівуючи якусь пісеньку без слів, Єва взяла сантиметр, поставила Василька проти вікна, обміряла йому плечі, спину, і в попереці, і від пояса до кісточки на нозі поміряла.

—Так що чути про Гілька?.. — спитала тихо.

—Нічого.

—От видиш. А ти осуджуєш мене.

— Та я…

—Мовчи. Я ж виджу. Осуджуєш.

—Ми ж чекаємо батька.

—То не те, Васильку. То не те-е…

Вона дала йому цукерок цілу жменю.

—Навіщо?.. Я ж уже не маленький.

—Йой, Васильку — місяцю ясний! Пригостиш свою наречену. Ач, зашарівся.

—Яка ще наречена?..

—Ну, вас же порівнували. Я ж чула, Васильку.

—Знаю, від кого ви чули. Владек сказав. То все для сміху. Просто гралися…

—Е-е, ні. У нас не граються. Раз порівнували, то вже твоя дівчина.

—От іще… — сказав Василько і вийшов з хати.

Він тільки одну цукерку розгорнув і з’їв, а решту поніс на пастівник. Відкликав Славку й простяг їй повну жменю пухкеньких, у синіх, зелених папірцях.

—Йой, що то є, Васильку?.. — здивувалася Славка, і очі їй зробилися світлі-світлі, зовсім каштанові.

—Бери. Це тобі…

—Де ти взяв?

—Де, де. Кажу, бери, поки не передумав.

Славка спритно накрила своєю долонькою його долоню. За мить цукерки були вже в неї в кишеньці. Вона з’їла одну, другу, схаменулась:

—Йой, Васильку! А ти їв?

—їв… Півкишені всадив, — посміхнувсь і показав папірець од цукерки.

—Ну, дивись мені, - вона стрельнула ясно-золотистими очима, простягла цукерку: —Бери до пари.

—Та я ж їв, Славко… От смішна, — але взяв, щоб було до пари.

Хлопці після того, як порівнували Василька й Славку, вже не дражнились і не звертали уваги на їхні усамітнення. Тепер це стало для всіх звичним, що вони граються удвох. Славка була законна Василева дівчина, його молода.

А на Зелену неділю, на Святу Трійцю панна Єва принесла Василькові коричневий вельветовий костюмчик. Як убрався він, то вуйна Устина аж у долоні сплеснула:

—Отакий файний хлопчисько, ая! Василю! А ходь-но ту, поглянь, який у нас Василько вродливий та пишний. І як же пошито! Костюмчик як влитий. Дякуємо вам, Єво.

—І я дуже дякую… — промовив хлопець і зашарівся.

—Йой, Васильку — місяцю мій коханий, — засміялась Єва. — Я й не думала, що так до ладу вийде. Хай тебе дівки кохають. Носи й згадуй Єву.

—Я берегтиму його. Тільки по неділях убиратиму.

—Носи щодня, бо він тобі стане закороткий, — сказала Єва.

Василько вибіг надвір, спустивсь у село й пройшовся сюди-туди перед Славчиним обійстям. Вона скоро побачила його й вийшла. Слідом за нею виткнулося з-за брами ще п’ятеро дрібних її сестер і братиків.

—То се ти такий пишний стоїш тут, що й очей несила одірвати від тебе? Хто ж се тобі справив? Джумани?

—Не вгадаєш, — посміхнувся Василько. — Зроду не вгадаєш.

—А гладеньке яке, — провела вона пучками по рукаву. — Мама прислала?

—Де б же вона взяла?

—А хто ж? Ну кажи вже, бо я лусну від цікавості!

—Панна Єва.

—Осніговська?..

—Ая.

—А чого се вона?

—Ми з нею таке, як рідня. Торік їй шив мешти Гілько, я тобі його пісню співав. Ну, поки шив,