Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Славка стала. Були вони вже перед кущами.

—Боїшся. Я ж знаю. От нав’язалася на мою голову! — крикнув Василько, підбадьорюючи себе своїм голосом. — Ходім уже!

Він узяв її за руку й повів стежкою поміж густими кущами.

—Чого рука заклякла? Зі страху?

—Н-не знаю…

—Не знаю, не знаю! А хто знає! — вигукував Василько.

Дівчина покірно ступала поруч і мовчала. Її наче й не було тут. А Василько балакав усе голосніше й голосніше, а кущі обступали їх усе щільніше. Щось шерехнуло зліва в траві, й вони на мить умерли… Та більш не шелестіло, і Василько перший ожив:

—Миша або ж їжак.

—Ага…

Раптом попереду хтось вийшов на стежку чорний, високий, заступив їм дорогу. Василькові терпко приросли ноги до землі.

—То груша дичка. Я знаю, — сказала Славка. — Зараз уже й село буде.

—А я й виджу, що дерево, тільки дуже покарьожене.

—Ага, його хлопці торік обламали. Лазили по спілі грушки.

Як минули грушу, то й справді скоро й кущі кінчилися, і попереду заблищали світла в хатах.

—Ну, тут ти вже й сама втрапиш, — сказав Василько.

—А шкребло?..

—Обійдуся без нього.

Славка пристояла.

—Іди вже.

—А тобі не страшно буде самому?

—Ха-ха! Заступниця найшлася, — розсердився Василько.

—Ти йди, а я постою. Коли що, гукай мені, —сказала Славка.

—Ха-ха-ха… — затерпло розсміявся Василько й рушив між кущі. - Іди, не стій, зимно вже, уся заклякнеш.

Він засвистів і йшов, мов на голках, минаючи кущ за кущем. Ось і те, що заступило було їм стежку. Дичка. За дичкою він уже не витримав, зірвався з усіх ніг і чкурнув, аж повітря загоготіло навколо. Пролетів він сі кущі одним духом, і як винісся в долину, побачив далеко-далеко, при самій річці оранжевий язичок ватри. Тепер він пішов помалу, поважніючи на ходу й усе ж ще відчуваючи спиною, потилицею крижаний подих кущів. Не втримавсь, оглянувся, а вони поруч, наче йдуть слідом за ним, наздоганяють. І він побіг долиною вниз, зарошуючись у траві по самі коліна. Ще оглянувсь… Відстало.

—Чого ти там лементував? — спитав Владек, коли Василько підійшов до ватри.

—Утовкмачував тій, як їздити на коні.

—Більш не приводь її сюди увечері, —сказав Владек.

—Ага, не приводь. Вони ж не можуть одне без одного, — насмішкувато промовив Костя.

—Хіба я просив її, —сказав Василько. — Вона сама причепилася.

—Балакай. До мене ж чогось не чіпляється? — сказав Федь. — Бо в мене розмова коротка, пихицьну так, що й ноги задере, а ти вуха розвісив, і вона гобою, мов Мацьком поганяє: «Гейта! Вічта! Вйо!»

Ватра освітлювала хлопців, що сиділи кружкома й чекали, коли спечеться картопля. Василько присів поряд Івана. Хлопці гомоніли про коней.

—У нас їх ось восени ще прибавиться, — сказав Владек.

—Я знаю. Буланий до вашого гурту пристане, — сказав Федь.

—А якщо панна Єва не захоче до вас переходити зі свого обійстя? Воно в неї не згірш вашого, — озвався Костя.

—Як це не схоче? Що ж по-твоєму, нашому Ігорю до неї в прийми приставати? — обурився Владек.

Хлопці розсміялися.

Василькові зробилося гірко від цієї розмови. Він уже зустрічався з панною Євою на вулиці. Панна проходила, не помічаючи його. На привітання відповідала неуважно. Мабуть, не впізнавала. Невже вона забула, що було торік?.. Тепер панна Єва здавалася ще вродливішою тут, у себе дома. Невже ж вона забула про Гілька?.. От би з нею побалакати, нагадати їй про Колодницю. Цей Ігор Бідний — Владеків брат, білочубий леґінь, синьоокий, гордий такий, з ґаздами вітається незалежно, як рівня їм. Кохався він у конях, любив у неділю промчатися своїм виїздом, щоб аж вітер запалахкотів за ним. Коні, як громи, вівсами викохані, збруя на них так і грає проти сонця мідним золотом.

—До Єви почесав, — казали селяни. — Що то молодість!

І справді, коні зупинялися при брамі панни Осніговської, невдоволено рвали землю копитом. їм би ще пролетіти хоч за село. Ігор зіскакував з повоза стрункий, пружинисто проходив на подвір’я.

—Гарна сім’я буде. Обоє працьовиті, люблять господарку, — говорив ґазда Джуман.

А Василькові все не йшов з голови Гілько і те, як він шив для Єви мешти, і як пришивав ту квітку до мешт в останню хвилину, коли над ним стояв з наганом енкаведешник.

—Ще хтозна, як воно обернеться, — сказав Василько. — У Колодниці он загнали всіх живосилом у колгосп і коней позабирали, хвоста не лишили в дворі.

—То ж у Колодниці, —сказав Владек. — А ми є вільне село, козацьке. Колись же не всі села були покріпачені.

—Прирівняв. Хіба ж колгоспи — то є кріпацтво? — заперечив Костя.

—Коли забирають коней, то є гірше кріпацтва, — одрізав Владек.

—Може, ще до нас це лихо й не дійде, а ви вже кипите, — заспокоїв їх Федь.

Тим часом спеклася картопля, і хлопці вийняли її та прикопали в ямці, аби швидше вичахала й домлівала в землі. Потім довго смакували нею, круто присолюючи та приахкуючи.

—А ти чого пишаєшся, мов засватана кобєта? — спитав Костя.

—Чогось не хочеться, — відмовився Василько.

—Певно, його сито годують у Джуманів, — сказав Федь.

—А він за Славкою засумував, —