Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

побачив маленьку постать, що неясно біліла в густих уже намерках. Стишив коня, під’їхав.

—Чекаєш-таки?

—Да-авно, — смаглявого обличчя й ніг ізгори не видно, а тільки полотняне платтячко.

Скочив з коня, погладив його по гриві, як це робить Владек, сказав:

—Не бійся, Мацько, це Славка. Хоче покататися. Таке дурне дівча.

— Чого це я дурна?

—А того, що тобі спати пора, он уже як темно.

—Н-нічого, — пересмикнула плечима Славка.

—Ну, підходь, кавалеристка.

Славка підступилася до коня, він форкнув, покосивсь на дівчину.

—Залазь.

—Як?..

—Берись Мацькові за спину й стрибай.

Дівчина поклала руки на спину коневі, підплигнула, сповзла по конячому боку на землю. Кінь стояв байдуже, не звертав уже ніякої уваги на сю горе-вершницю.

—Давай підсаджу, — сказав Василько. — Берись міцніше йому за спину. Так. Підстри-ибуй!

Він підхопив в’юнке тепле тіло Славки знизу й висадив її вгору. Вона лягла на коня животом, задриґала босими ногами.

—Ну що? Так і лежатимеш упоперек коня? Сідай же верхи.

—Поможи… бо з’їду назад.

Василько підважив її, скомандував:

—Занось ліву ногу на коня. Зано-ось! — і поміг занести.

Дівчина сіла нарешті, він подав їй поводи.

—Тримайся тепер. Та не тільки за поводи, а й ногами.

Як?..

—Обхопи Мацька ногами. Притискай до боків. Поїздиш так, будеш карячконогою дівкою, ніхто заміж не візьме.

—А ти?

—Що… я?

—Також не візьмеш?

—Дуже мені треба.

Коневі набридло стояти, і він рушив у долину до своїх побратимів, що ледь мріли в туманці, якого наносило з річки.

—Ой, падаю!.. — скрикнула Славка. — Тримай!..

—Та я не дістану ж так високо, — сказав Василько знизу й придержав її за теплу ногу.

—Скажи йому, хай зупиниться, бо світ увесь ходором ходить. Йой, падаю!..

—Притискуй ноги!

—Ага, щоб карячконогою стала?..

—Притискуй, кажу!

Скоро дівчина оговталась, чепірко обхопила ноженятами боки Мацька й уже сміялася згори й підганяла його, а він не зважав на її лемент і ступав своєю поважною ходою наробленого за день коня.

—О, добривечір з-під лави, чи не бачили ви такої прояви! — гукнув Костя. — Дивись, Васильку, вона скоро й на тобі отако поїде.

—А тобі що, кисло? — озвалася згори Славка. — Думаєш, на тобі світ клином зійшовся? Василька ось попросила, він і не одмовив.

Костя непомітно підійшов до коня. Мацько несподівано стрибонув убік, і дівчина сторчакнула з нього в траву.

—Забилась?.. — сполошився Василько.

Славка мовчала.

—Ха-ха-ха! — реготав Костя.

—Славко… — схилився над нею Василько.

Стривожено підступилися хлопці. Костя умовк. Дівчина лежала незрушно й не озивалася.

—Може, вбилася?.. Це ти коня нажахав? — спитав Владек і пішов на Коспо.

—Я що? Я тільки вщипнув його за кру-уп.

—Славочко-о… — покликав Василько й сіпнув її за руку.

Рука в дівчини безвольно впала на траву.

—Уби-илась… — прошепотів Костя. — Я ж не хотів!..

—Ха-ха-ха! — засміялася Славка й підхопилася з трави. — Перепудились?

—Ух ти!.. — замахнувся Костя кулаком. — Уб’ю-у!

Славка відскочила од нього:

—Тю, дурний!

Та хлопці вже зраділи, що все так добре обійшлося. Питали, чи не забилась?

—Ніскілечки.

—Хіба кішка заб’ється, — сказав Костя.

—Я тобі не кішка.

—Ти гірше кішки. Ти, ти…

—Ну, хто я? — відступилася Славка, готова вчепитися Кості в чуба.

—Годі вам фукатися! — крикнув Владек. — От що, Славко. Щоб від сьогодні тут увечері я тебе ніколи не бачив. Щоб і духу бабського тут не було! А кому буде неясно, того також попросимо звідси під три чорти ще й лисого дідька!

—Ну й не треба. Завтра скажеш завернути корів. Я тобі заверну-у… — заплакала Славка.

—Цього ще нам не вистачало… — пробурмотів Владек.

Уже зовсім споночіло, і дівчина як приклеїлася до хлопців. Вони збирали сухий бур’ян і хмиз на ватру, зносили до купи.

—Чого ж ти стоїш і досі? Ніч он уже, — сказав їй Василько. — Чи, може, боїшся?

—Я боюсь?.. Ось візьму й піду, коли хоч…

Але й далі стояла.

—Ну, ходім, — сказав Василько. — Мені саме в село треба. Шкребло забув.

І вони пішли долиною до кущів, що примарно чорніли попереду. Хлопці перегукувалися в темряві під чорним небом, яке так рясно розбубнявіло дрижкими зірками.

—Дивись, а в село нам прямо по Чумацькому шляху, — сказала Славка, показуючи вгору на побілілу смугу, яка простяглася через усе небо.

Василько мовчав. Він думав, як ітиме назад через оці кущі сам.

—Ти сердишся на мене? — спитала Славка.

—Та ні.

—А що я прикинулася вбитою?

—Треба б тобі піддерти лахміттячко та пророзумити прутом, — згадав, як дід Йосип казав дівчатам, коли ті розбешкетуються в хаті.

—Тільки б спробував. Я б тобі всі очі видряпала!

—Так он ти як?