Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Навчиш мене на коні літати?

—Я ще й сам, як слід, не втьопний. І не жіноче це діло. Літати. Скине, кісточок не збереш.

—Злякав. На землю ж падатиму, не на небо. Повчиш?

—Не знаю… Ґазда побачить, ще кепкуватиме.

—А я надвечір у долину прибіжу. Ніхто не увидить. То як? Васильку, ну-у…

—От пристала.

—Ну й дикий же ти. Мов коник необ’їжджений. Їй-Богу.

—Не дражнись.

—Ну, не буду. То як, Васильку?

— От же ж пристала. Приходь уже.

Дівчина застрибала на одній нозі, заспівала:

—Чи ти сама їх придумуєш?

—Може й сама. А що?.. Подобається?

—Хіба я знаю, — отетеріло відмовляв Василько.

—А що ж ти знаєш?

—Що? А пісню!

—Так заспівай.

—Слухай…

—Тут можна й по селах сказати, не тільки по тюрмах. І далі:

—Це ж наша пісня! Де ти її навчився?

—Гілько співав. Ґазди мого в Колодниці син.

—Такого вголос співати не можна, бо енкаведе забере, — сказала Славка.

—А його й забрало.

—От видиш? Я ж правду кажу! Мені дома строго наказали, аби не сміла співати такого.

—А я буду! — вперто сказав Василько.

—Ну й тебе заберуть.

—А я їм на зло буду… Усе життя! Як Гілько.

—Він що, наш був хлопець?

—Ага. Вийшов добровільно з лісу.

—Ну й Василько! І де ти такий узявся в нас у Ходовичах?

—Де-де! З голоду.

І погасли очі в дівчини.

—Скучаєш за домом? — спитала.

—А то ні?

—Файно у вас?

—Передати не можна. Рось голуба, села в долині. Як і тут. І гори, а на горах вітряки. Чорні-чорні. Гори зелені, небо блакитне, а вітряки чорні. І нерухомі, як цвинтарні хрести, бо голод…

—А гори високі?

—У вас виші. Тільки наші з вітряками. Я так люблю дивитися на них. Особливо коли крила крутяться. А поза ту зиму вони ні разу не рухнулися.

—А кінь у вас був?

—Звідки? Коні, розказував дід Йосип, позабирали в колгоспи. Геть усьо забрали. І борони, і плуги, і сівалки. У нас тільки коза в баби була, та й ту ми з’їли зимою з голоду. Першою вмерла наша Галя. А навесні —дід Йосип… А ми приїхали сюди вже з підпухлими очима. Як понаїдалися з Іваном, то ледве не покінчалися. Так у животі крутило, так крутило…

Дівчина слухала Василька притихло, і очі в неї були чорні-чорні.

У Ходовичах у Василька з’явився друг — кінь Мацько. Він удень тяжко трудився з ґаздою Василем Джуманом, іноді й Василько помагав їм, коли орали, саджали картоплю під плуг. Увечері Мацько переходив у Василькові руки. Василько чистив коня шкреблами, щіткою, завдавав йому корм. На нічному пастівнику разом з хлопцями купав свого Мацька, і скоро старий кінь підправився, викруглів боками на нічній паші, чорна шерсть на ньому синювато заблищала, і грива попишніла. Аж Джуман не втримавсь якось, прицмокнув язиком, задоволено сказав:

—А дись, Устино, біля нашого Мацька завівся файний ґазда. Кінь став, як картинка, га?

—Старається хлопчисько. Ти з ним лагідніш, дай коли й побавитися з дітлахами в селі.

Як наставав вечір, хлопці сідали на коней. Попереду нісся на сивому в яблуках — ще й поруч бігло троє на поводі —білявий Владек, за ним на буланому важкуватому Костя, потім Федь на гнідому, позаду Йван на Сіркові, і вже замикав кавалькаду Василько на Мацькові. Коні в сутіні насторожені, лякливо хропуть на темні кущі, з яких то нічний птах випурхне, то виполоханий заєць зірветься. Владек летів, як вихор. Василькові теж хотілося пронестись не згірш, підставляючи розпаленіле обличчя вологому річковому вітру, та тільки сидів хлопець на Мацькові невпевнено, ще йому паморочився світ од незвичної висоти.

У долині він