Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

начіпляли «їжака», щоб не висмоктувало молока в корови на пастівнику. Але корова була, мабуть, терпляча, та й теля хитре, воно ставало навколішки й вигинало писок знизу так, що йому вдавалося не торкатись «їжаком» коров’ячого вимені. І часто гукали пастухи, коли Василько загавиться:

—Ей, Васильку! Теля в корови цицьку пиля!

У Ходовичах пасли корів на спільному пастівнику в долині річки, і Василькові тут не було так самотньо, як у Колодниці на тій вузькій межі між полями та коло осик. Першого ж дня він зазнайомився через Івана з хлопцями Владеком, Федем, Костею, з насмішкуватою дівчиною Славкою. Вона відразу, тільки дізналась, як його звати, так і заспівала, пританцьовуючи босими смаглявими ногами:

Ой на горі, на горі вітер віє, Там Василько жито сіє Та й на Маланку поглядає…

—О, якусь уже мені Маланку пришила?

—Не якусь, а святу. Це під Новий рік співають, — пояснювала Славка, стріляючи чорними очима. Вони в неї тут же дивно ясніли, коли сміялася.

Ці її співаночки і сміх дратували Василька.

—Скільки маєш років, Васильку? — спитала Славка.

—Одинадцять. З половиною… скоро. А тобі скільки?

—А в панни не питають віку, — одрізала Славка.

—Подумаєш, панна.

—Тринадцять їй, — вихопивсь її двоюрідний брат Костя.

А Славка питала Йвана:

—Чого він такий дикий, твій Василько? І сором’язливий, як панна!

—Відстань од хлопця, — сказав Костя.

—Піди краще заверни корів, — озвався білявий Владек.

—Йой! Найнялась я в тебе чи що?

Владек благально глянув на неї синіми-синіми очима:

—Славко, заверни…

Хлопці грали в ножика, й підходила черга скидати Владекові.

—Ну, оце останній раз, Владеку! Ходім разом, Васильку, — запропонувала Славка.

—Ще чого? — відмахнувся той.

Славка враз істемніла очима, крутнулась на одній нозі:

—Ну й не треба. Більш ніколи не попрошу!

Вона заспівала незалежно:

Ой Марусю-Марусю, Хто ж тобі позволив заручитися? —Мені позволила сестра, Вона позволила заручитися. —А я з того жалю дівчину уб’ю, Візьму револьвера, сам си застрелю…

—А ти хоч виділа той револьвер? — глузливо спитав Василько.

—Ви-иділа… — раптом болісно промовила дівчина, готова заплакати.

—Не приставай до неї, —сказав Федь. — Вона все виділа. їхнього Стася, брата по батькові, в неї на очах… З того револьвера. Ясно тобі?

—Хто?

—Хто-хто! Кирзаки ваші! Облавники! — сердито крикнув Федь.

—Тебе за язик тягнуть?! Базі-ікало! — гримнув на Федя Владек і відчужено бликнув на Василька й Івана.

Василько враз скулився під тим колючим поглядом, пробурмотів:

—Які вони наші… Вони… вони знаєш, як виганяли нас серед ночі з двірців на перон під дощ.

І тут озвалася Славка добрим голосом:

—Чого пристали до нього? Ходім, Васильку, поможеш мені.

Хлопець посунув за нею.

—Та не піддавайся їй, — сказав навздогін чорнявий вузьколиций Костя й по-дорослому стиснув і без того тонкі губи. — Вона скоро з тебе віск топитиме.

Василько зупинився.

—Не слухай його. Гайда! — закликала Славка й легко подалася долиною. І якась сила порвала хлопця, і він і собі побіг, наздоганяючи Славку. І вже як доганяв, вона озирнулася, глянула все ще темними очима й сказала:

—Подумаєш. Дуже мені треба. Міг би й не бігти за мною.

Хлопця наче окропом ошпарило.

—Та ти шчо-о-о?! — обурено вигукнув він і замахнувся на Славку палюґою. — Та хай вони тобі вищезнуть усі до останнього хвоста, твої корови!

Він одвернувся, важко пішов назад.

Васильку!.. — гукнула Славка, забігла йому наперед, сяйнула враз розхмареними очима. — Ти що, образивсь? Я ж пожартувала.

Василько видивився на неї, в її одкриті ясні очі. Дівчина перебирала руками темно-каштанову довгу косу, перекинула її за плече, сказала:

—Гайда, бо корови скоро перетопнуть у болоті.

Як завернули корів і прибігли, відхекуючись, до гурту, Костя, все так само стискуючи губи, сказав:

—Заморочить вона тобі голову.

Славка підпалила смагляве обличчя білою усмішкою.

—Та він сам кого хоч заморочить. Правда ж, Васильку? — спитала дівчина й показала йому рожевого язичка.

Хлопець очамріло посміхнувся, буркнув:

—Та ну тебе… Чого б це я заморочував.

Через якусь часинку, коли Василько весь віддався грі в ножика, влучно скинувши з пучок, з ліктя й дійшов до плеча, Славка почала сіпати його ззаду за сорочку, й він промазав з плеча через неї.

— Чого ще тобі?..

—Ходь-но ту! Маю щось тобі сказати, — заграли промінчики в її чоловічках.

—Ну, йду, — звівся Василько й пішов за дівчиною.

—Повела вже бичка на ниточці, —сказав натоптуватий Федь.

Як відійшли трохи від гурту, Славка за своєю звичкою крутнулася на одній нозі, глянула трошки згори, бо була вже росленька дівчина: