Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

А напровесні завернули активісти хурою до Батогів, забрали плуг, борону, рало.

—Тепер вони тобі ні до чого, — сказав привезений звідкись із східних країв голова колгоспу, такий же пикатий і тлустий, як і в Калашниках.

Кілька днів ходив Батіг похмурий, як ніч. А потім якось сказав Василькові:

—Малюй, козаче, листа матері. Хай забирає тебе, бо я вже не ґазда вдома і їсти нам самим скоро нічого буде.

Василько написав матері листа й став чекати її з нетерпінням і радістю, уявляючи вже, як вони, забравши Івана, утрьох вертають додому. Ночами йому снилася батьківщина, Голосіївка, найкраща в світі, і дідова хата, і Рось, уся в сонці, і зелені гори з вітряками, і бабині полотна на леваді — ясно-зелені ще, ледь-ледь примітні на траві. І дід Йосип — живий. І серце аж співало од щастя. Живий… І можна з ним поговорити, як і раніше. «Дідусю, а хіба ви не вмерли?.. — питав Василько про одне й те ж щоразу й прокидався…

Спливали дні. Батогів ганяли в колгосп на роботу, і господарка тепер трималася на Василькові. Увечері обоє приходили додому похмурі, сновигали по обійстю, мов тіні. А Василько все радів скорому приїздові матері та виглядав її…

Мати приїхала по першому теплу. Василько зразу ж почав планувати вголос:

—Підемо в Ходовичі, заберемо Йвана і гайда додому!

Мати подивилась на нього таким підбитим, зраненим поглядом, що хлопець, відмовляючись вірити своїм очам, похолонув увесь.

—Ма-мо? Що-о?..

—Діти мої, діти, нещасні мої голуб’ята! Ой, буде ще вас по світах, по чужих країнах, — зітхнула мати. — У колгоспі ж нічого не дають. Робимо задурно, як і робили. То хоч дід підробляв по людях, а тепер ми без його рук не витягнемо всі.

—Ой, колгосп-колгосп, — озвалась вуйна Ганка. — Світ такого не видів, щоб гнали людей на роботу навесні. Та я не досипала й не доїдала, а бігла на свою нивку, щоб і обробити її, і засіяти. А тепер дзвонять у рейку, бригадири попідвіконню на конях виграють, кричать, як на пожежу: «На роботу!» Ну й буде з того всього пуття?

Прощався Василько з Батогами зі слізьми.

—Ви, Оляно, нас не судіть, — сказав Батіг. — Подержали б і ще вашого хлопчиська, так несила вже. Контигент був такий, що викачав останні наші статки, а тепер ще й колгосп. У Ходовичах ще не дійшло до цього. Може, в когось наймитесь.

Вирушили вони в Ходовичі по обіді. Була це не близька дорога, лежала вона їм через Паланики, де теж уже заснувався колгосп. Ішли полями, і хоч сьогодні була неділя, колгоспи повиганяли людей на роботу, і вони гуртами вовтузилися коло сівалок. Возили сірі лантухи із зерном, стягали їх із возів кінець гонів, засипали насіння в сівалки. Далеко на обрії трахкотів трактор. Усього один і побачили, поки йшли, а то все кіньми й кіньми сіють. Пригрівало сонце, теплий вітер пахнув землею, дорожньою пилючкою, першою муравичкою, що вже взеленяла узбіччя.

—От, мамо, роблять у неділю, — сказав Василько.

—То й що?

—Як це що, мамо. Гріх же!

—Та ти тут став справжнім галичанином!

Не скоро відкрилися перед ними Ходовичі. Вони лежали в долині й по пагорках, як Колодниця, і річка та ж сама протікала й так само звивалася в лугах. Тільки пагорки тут були вищі й долина ширша чи то, може, з більшої висоти так здавалося.

У Ходовичах весь народ був дома. Люди в святковому вбранні сиділи на ослінчиках під брамами й мирно гомоніли, на майдані, неподалік од білої церкви челядь гуляла, і тут же метушилася малеча. Цвіли садки, від чого хати здавалися одягненими в білі рушники. Василько, загавившись на все це, і незчувсь, коли вони підійшли під низеньку браму якогось обійстя і тільки відчинили хвіртку, як тут їм і попався назустріч Іван. Він зрадів, обняв матір і Василька. Потім оглянув молодшого брата, сказав:

—А ти підсмикнувся!

Голос у Йвана змінився, був уже, як у парубка, але ще ламався мало не на кожному слові, од чого киркотів, мов у молоденького півника. Іван витягся, і обличчя його теж витяглось, і він мав вигляд чимсь трохи здивованого хлопця. Іван і собі подумав, шо мати приїхала забрати їх додому, а коли взнав, що їм ще й далі доведеться жити в наймах, то не засмутився.

Василькові знайшли місце тут-таки, в Ходовичах та ще й по сусідству з Івановими господарями. Наступного дня мати вирушила додому. Хлопці зосталися тягти далі лямку бездомних. У Василька було таке враження, ніби він повернувся на рік назад і почав його проживати заново. І тут була вуйна, тільки не Ганка, а Устина, огрядненька, повільна в рухах, повна протилежність меткій вуйні Ганці. І був ґазда Василь Джуман, високий, як і ґазда Юрко, але проворний чоловік, запальний, мов порох, на язик гострий, не попадайся краще. Жив раніше в Польщі, звідти й набір лайок привіз. Найпохватніші з них: «Холера ясна!» і «Курва твоя мама!». Джумани були ще молоді, бездітні й Василька взяли охоче. Хлопець довго не міг до них звикнути, усе скучав за Батогами, поривавсь піти до них у неділю провідати, але мати суворо наказала нікуди із села не відлучатися та й Іван відраював: «Чого ти підеш? Таке, як набиваєшся їм». Забувшись, Василько звертався до своїх нових господарів: «Вуйку Юрку!», «Вуйно Ганко!». Джуман ужалено скидався від того своїм худорлявим тілом:

—Ти чого мене перехрещуєш?!

А вуйна Устина м’яко посміхалась, казала:

—Скучаєш, мабуть, за старими ґаздами? У нас тобі вестиметься не гірше.

І тут була корова й телятко, дуже шкодливе. Йому