Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Сіді! Я те’ дам на сторону!

Але в двері тепер так заходилися садити, що тиньк посипався біля одвірків.

—Май же таку добру душ-шу-у! Пусти на сторону, ви- дить Бог, не вітримаю…

У цей час до комори підвели чергового вуйка. Тільки відчинили комору, як звідти прямо на конвоїра стрибнув літній вуйко, блідий, аж жовтий на виду, зігнувся в три погибелі, вхопившись обома руками за живіт.

—На сто-орону мені… —простогнав.

—Стой! — клацнув затвором конвоїр. — Назад!

—Хоч убий, не мо-ожу!..

—Та одведіть його оправитись, — гукнув хтось із комори.

—Аправіться? Так би і гаваріл! — солдат зачинив комору й попросив напарника постерегти арештованих. — Пай- дьом! — кивнув блідому вуйку.

—Ага! Ходімо. Мені тільки на сторону, — задибуляв вуйко, сплітаючи млинком ноги.

—Я тє дам на сторону! Шаг влево, шаг вправо — стррєляю без прєдупрєждєнія! Понял?

—Ата, дорогий. Мені тільки на сторону…

З кабінету крикнули:

—Батіг!

Вуйко Юрко сіпнувсь головою, мов кінь, що задрімав був. Пішов, Василько слідом за ним, як маленька тінь, та й став за вуйковою спиною. У кабінеті сиділо їх за столами й на лавах чоловік з десять: у золотих погонах і так, у цивільному, місцеві активісти.

—Ну, Батіг. Пишись і не роздумуй, — озвався голова сільради.

—Я що… — м’яв у руках шапку ґазда Батіг. — Я за людьми… Як нарід, так і я…

—Е-е, нє-ет, голубчік! — ляснув долонею об стіл рудий у золотих погонах, заглянув у якісь папери. — Тєбє етот номєр не пройдьот! Відєл утром, как вашіх умніков убралі? Повєзьом і тебя вслед за німі! Забил, гдє твой син?!

—А що мій Гілько? Він, як і люди. Кхм. Вийшов з лісу власною волею, кхм… — у ґазди Юрка захрип голос, і він усе пробував прокашлятися.

—Вишєл-то вишєл, да только слєдок за нім тянется. А обрубіть нє захотєл. Теперь нам понятно, кто єво научіл.

—Він, пане-товаришу хороший, і сам не дитя, — м’яв шапку ґазда Юрко.

Той, у золотих погонах раптом збуряковів, аж почорнів з лиця, зірвався зі стільця, підбіг у рипучих чобітках до ґазди Юрка й кресонув кулаком йому в зуби. Ґазда встиг трохи відсахнутися, одначе схопився руками за лице.

—Увєдітє! — крикнув офіцер, і тут він побачив Василька. — Па-чєму здесь дєті?!

—А то, пане-товаришу, ваш колгоспник, — забурмотів ґазда Юрко глухо, наче йому до піднебіння прилип гарячий глевтяк. — Од голоду спасається в наших краях.

—Уйді, мальчік, уйді! Тебе нєльзя здесь, — сказав офіцер, потираючи кулак, якого був сунув ґазді під колючі вуса.

Вуйка Юрка і Василька виштовхав солдат за поріг. Вуйка вкинули до комори, а Василько лишився перед замкненими дверима.

—Проході, проході, пацан! — строго сказав конвоїр.

—Що, хлопче, б’ють твого ґазду й здоров’я не питають? — озвавсь якийсь вуйко. — Чого ж ти не заступився?

—А він з ними заодно! — почувся чийсь неприязний голос із гурту. — Він же їхній.

—Ні! — закипіли Василькові сльози від образи. — Мені вуйка Юрка жа-алко…

—От бачте, Мирославе. Скривдили хлопчиська ні за що.

—Ага, пожалійте. Скільки вовка не годуйте, а він виросте й учепиться вам у горлянку.

Василько вискочив надвір і захлинувся зимним повітрям. І поки йшов додому, зустрів ще двох вуйків, конвойованих до сільради.

—Ну, шо там?.. — кинулась до нього вуйна.

—У колгосп їх силують, — сказав Василько. — А ніхто не хоче, то їх у комору саджають. І вуйка Юрка замкнули. Кричали на нього. Я за ним пройшов аж у кабінет. А вони на вуйка як почали гримати. І за Гілька виказували. А вуйко своєї: як нарід, так і я.

—Не били?..

—Один у погонах золотих, рудий такий, як мавпа, кулаком замахнувсь, та вуйко встиг одсахнутись. Злючий, як сто гадюк, той воєнний, і не по-нашому балакає.

—О, горенько наше, — простогнала вуйна. — Видушать нас тими вашими колгоспами.

Ждали вуйка Юрка до самого вечора. Не прийшов. І ніч прождали. Вуйна й не лягала. Василько прокидався серед ночі, а вона стоїть навколішках перед Матір’ю Божою, хреститься, поклони б’є. Та й розвиднилось, а ґазди нема.

Аж у пізнє снідання увійшов він до хати такий, що вони його зразу й не пізнали: обличчя стовчене кулаками, праве око залите кров’ю, запухло. Кров позакипала на щоках і на вусах. Кожух виваляний у землі, плечі й спина в крейдяні. Ґазда сів кінець столу й закам’янів. Вуйна підійшла з намоченим рушником, стала протирати ґазді лице.

—Щасливий Косовський, вчасно втік, — прохрипів ґазда.

—Побійся Бога, Юрку! Що ти таке говориш? — махнула на нього руками вуйна.

—Вписали… — зітхнув вуйко. — Там таке роблять… Па- альці закладають між двері… Я не дався, підписав. Скалічать руки, куди я годен буду? Поки в нисок били, терпів, а як підвели до дверей і вхопили за руки, здався… А Басуля все брикався. Що йому не робили, стояв на свому. Так вони… О, жінко моя люба… Вивели до криниці, обв’язали ноги ланцюгом й униз головою опускають у криницю. До самої води терпів, а вже при воді заволав: «Ваша взяла! Згоден!» Завели в сільраду — відмовляється. Вони й ще його в криницю. За сим разом утовкмачили у воду, мало не захлинувся…

—Ну й що він?..

—Здався.

Три дні вписували колодничан до колгоспу й три дні гарнізон тримав село в облозі. І вже як останньому ґазді вправили мізки, аж тоді повантажились у машини й поїхали