Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Ігорева, Владек і панна Єва. Вона була вся в чорному з розпущеною золотою косою. Єва не плакала, тільки була дуже бліда. Як місяць. «Місяцю мій ясний…»

На пастівнику Владек ходив, мов тінь. Мовчакуватий зробився й Костя. Сумував за конем. А у Владека були цілі всі четверо коней, та тільки хто їм тепер радий…

Панна Єва все літо й осінь ходила в чорному. Василько чогось боявся з нею зустрічатися, старавсь обминати її десятою дорогою. А раз якось проґавив і зіткнувся посеред вулиці. Обоє стали, наче вкопані, й мовчали. Єва підійшла до нього,обняла. Він почув знизу, як затремтів її голос:

—Йой, Васи-ильку… Місяцю мій ясний…

28

Восени хлопці й дівчата пішли до школи. Василько й Іван лишилися тепер самі на пастівнику. Для них і сей рік не було школи. Пасли корів, поралися по господарству нарівні з дорослими. Василько возив із ґаздою контигент. Усе повторювалося. Усе було так, наче й не минуло року відтоді, як вони з Батогом тягали візком контигент. І тут, у Ходовичах, вуйки також йойкали, наче їм холодної криги кинули за комір.

—Отак і в Колодниці було, вуйку Василю, — розповідав по дорозі Василько. — Спершу наклали такий контигент, що дихнути не можна, а потім усіх у колгосп замели.

Може ж нас таки мине, Васильку, — сказав Джуман. — Якби думали стригти всіх під одну гребінку, то вже б же нас тоді не зоставили.

І коло сільради вуйки тієї ж, що, може, потиснуть-потиснуть контигентом та й відпустять, одступляться.

—Воно, якщо з умом підійти, то їм і вигідніше олій з нас щоосені чавити, ніж той колгосп заводити. Ми ж таки більше всього виростимо й надбаємо.

—Йой, і не кажіть. Колгосп у вас забере всьо й вас, даруйте, лишить у самих споднях, а за контигентом дещиця таки й нам капає. Хіба ж вони можуть змиритися з цим?

—Ну, як вони зі мною, так і я їм робитиму. Аби день до вечора.

—А судитимуть! — вихопився Василько. — Мінімуму трудоднів не виробите — засудять.

—Се звідки ж такий мудрий козак виприснув?

—З прибутніх. Східняк. У Джумана ось від голоду рятується.

—Ну, сей знає, що є по чім, хоч і зелений ще. Беруть нас совєти до гальопу. Йой, беруть…

Джуман з контигентом дуже не тяг. Здав його за кілька днів. Так воно самому спокійніше: поболить душа один раз за все втрачене та й заніміє до наступної осені, а будеш зволікати — різатимеш її на кавалочки, тільки вимучиш себе та й годі. Отож скоро Василько знову пас худобу з Іваном, підпасаючи й людських корів. За це їм платили кожному по карбованцю в день.

Збираючись на пастівник, Василько наспіх снідав, зривав у садку десяток яблук і клав їх за пазуху. У Джумана був найкращий на всі Ходовичі садок, ґазда непогано приторговував яблуками на осінніх ярмарках, дозволяв і Василькові «пастися» в садку. Сказав, коли яблука почали доспівати:

—Зірви там десяток за день. Думаю, вистане наїстись?

Василько так і робив. Зривав десять, і ні на одне більше.

Яблука були великі, червоні й солодкі, наче медом накачані. По двоє вони з’їдали з Іваном, а шестеро Василько клав у дуплі старої верби.

Під обід верталися хлопці й дівчата зі школи. Ще здалеку Василько помічав серед гурту височеньку Славку в коричневому піджачку, басаманистій зеленій хустці. Вона теж помічала Василька, відбивалась од гурту. Василько виходив на стежку, вітався:

—Слава Ісусу.

—Навіки слава Богу, — одказувала Славка, ясніла очима.

—Там… На старому місці, —сповіщав він.

—Йой, Васильку… Вони такі солодкі, такі солодкі…

—Сьогодні восьмеро.

—А чого?

—А так… — посміхався Василько.

—Йой, Васильку. Ти б же й сам оце з’їв.

—Мені не хочеться.

І розходилися. Аж до завтра.

Найближчої неділі в Паланиках було храмове свято. Джуман їхав на ярмарок та й Василька взяв із собою. Вивезли вони яблук, пшениці, гречки. Хліб і крупу купували вчителі, прицінювались і колгоспники, в кого ще затрималася щербата копійчина від колишнього ґаздування. Вуйки затоплювали жменю в клумак із пшеницею, перебирали її в пучках, сумовито відходили. Знайомий Джуманові тутешній колгоспник жалівся, дивлячись на лите зерно:

—У вас, пане Василю, ще такий хліб водиться, а ми виробили його, змолотили та тільки й бачили. Всьо в першу заповідь загуркотіло. Нам же посліду по триста п’ятдесят грамів на трудодень нагребли та по двадцять п’ять копійок. І знову ж контигентом душать. І м’ясо здай, і яйця віддай, і молока 250 літрів виноси в молочарню, і подоходне заплати, і страховку, і продподаток…

—Як же ви оце викручуєтеся? — спитав Джуман.

—А з городів. Ну, ще торішні запаси. І коровка виручає. Моя вам щира порада, — нахилився до Джумана колгоспник і притишено сказав, — коли й до вас прийдуть з оцим колгоспним зашморгом, не збувайте корівчину, то є велика підмога, бо хліба в нас тепер на щодень хіба що тільки подивитися та й то в нього давно вже підмішуємо картоплю.

«Те саме, що у нас, у Калашниках перед голодівкою було…» — подумав Василько.

Усе ж поярмаркували вони непогано, спродалися вигідно, шатнули по ятках. Джуман побачив голубі кітелі з полусукна, купив собі. Потупцював коло прилавку, спитав, пересилюючи себе:

—A-а на хлопчиська буде у вас такий же?

Крутов’язий крамар накинув оком на Василька, сказав: