Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Порився в крамі й вийняв з купи, розправляючи рукою кітельок, простяг:

—А прикиньте. Має підійти.

І точно. Василько застебнув густий ряд блискучих металевих ґудзиків ще й гачечок під горлом на стоячому комірці.

—Наш, — не сказав, а зітхнув ґазда й заплатив і за Васильків кітель.

Вуйні купили квітчасту хустку. З тим і вернулися додому в голубих кітелях, як генерали.

Узавтра Василько й на пастівник убрався в обнову.

—Йой, Васильку! — захоплено вигукнула Славка. — Я тебе зразу й не впізнала. Який ти!..

—Який?

—Файний…

Василькові так радісно стало від ЇЇ слів.

—Це ми з ґаздою вчора в Паланиках на ярмарку доп’яли. Йому й мені. Однаковісінькі! Знаєш, у Паланиках людям нічого вже їсти. Підмішують картоплю в хліб. Купували збіжжя в наших ґаздів.

—Вони й до нас приходили по хліб, — сказала Славка. — І ми трохи продали. Казали тато, мені на пальто буде. Ну, я піду, Васильку, бо уроків задали-и!

—Там… заглянь у дупло. Вісім штук.

—Йой, Васильку! Чого ж ти сам не їси?

—Та я в садку нашаткувався від пуза!

—А як Джуман вилає?

—Він не скупий, — одмовив Василько.

Славка підходила до верби, схилялася коло дупла. Василькові здалеку було видно, як вона виймала яблука й ховала в полотняну торбу з книжками. Він знав, що Славка не з’їсть сама жодного яблука, поки не поділиться зі своїми малими дома.

Осінь запалювала дерева по долині й по горах, і серед того золота йшла Славка з повною полотняною торбою, з якої визирали червонобокі яблука. Ішла його наречена з ясними золотими очима…

Так було восени. А взимку роботи Василькові зовсім поменшало. Унести в хату дрів звечора, вранці свіжої води, вичистити в корови та в стайні й коло пацє, завдати корм худобі, напоїти її, почистити Мацька. Мацько його чув ще здалеку, схвильовано пофоркував, переступав з ноги на ногу, косував оком, як Василько відчиняв стайню. Хлопець приходив до коня з гостинцем, давав йому з руки шкуриночку хліба, а то й зекономлену за чаєм грудочку цукру. Інколи Джуман помічав це за столом, поблажливо казав, даючи зайву грудочку:

—Гаразд, візьми вже для свого мазунчика, а ту з’їж сам.

Мацько лоскотавсь м’якими теплими губами в долоню, дихав вівсяним духом, хлопець сміявся.

—Мацько, — гомонів він до коня. — Зараз ми підстелимо соломки, і тобі буде, як на печі.

Усипав у шаньку вівса й чіпляв її коневі на голову. Під обід виводив Мацька надвір на проминку. Біля коня Василько почувався дужим, зовсім дорослим, майже ґаздою.

Джуман мало що робив зимою, він тільки наглядав за Васильком, підправляв, коли той щось не так учинить. Особливо пильнував, щоб Василько не давав Мацькові зайвого вівса, було його тонко в господарстві, й треба розтягти до нового врожаю та так, аби найбільше зоставити на весну, коли кінь не вилазитиме з упряжу цілими днями. Найбільше в Джумана було мороки зі снігом. Після завійних ночей прокидав він стежки. Хоч і тут Василько помагав йому, впоравшись коло худоби. А снігу тієї зими було так завально, що від обійсть до вулиці попрорізали на місці стежок цілі тунелі. Снігом позаносило садки по самі вершечки, забуркувало хати до стріх, повбирало їх у білі козацькі шлики. Крім Івана, Василько тепер цілими тижнями нікого в селі не бачив.

Попоравшись по господарці, Василько брався за читання. Ні книжок, ні газет у хаті Джумана не водилось, окрім старої Біблії. Василько читав її а великою охотою, сприймаючи все сказане там і як реальність, і як безкінечну книгу із довгої низки найзахопливіших пригодницьких історій. Оте загадкове народження Божої Дитини від Діви Марії, волхви, які по зірці знайшли маленького Ісуса у Вифлеємі в яслах і возславили, і мандри Ісуса Христа з учнями по якійсь казково теплій Іудеї, Його проповіді й чудеса, які він творив, буря на морі, зрада Іуди, моління в Гетсиманському саду вночі, арешт Ісуса, розмова Його з прокуратором Пілатом і те, як Пілат принародно вмиває руки, віддаючи Ісуса натовпу, і те, як апостол Петро, найсимпатичніший з усіх учнів, змучений, опечалений взяттям Учителя, вночі коло багаття (як Той і передрікав йому), ще до співу півня тричі відрікається від Господа Бога Ісуса, і як він, тут же почувши спів досвітнього півня й зустрівшись із докірливими очима Учителя, якого ведуть уже на Голготу, заливається гіркими сльозами розкаяння, і розп’яття Ісуса, і його воскресіння, і об’явлення апостолу Хомі невіруючому та іншим своїм учням, і вознесіння Його на небо… Усе це Василько так чітко уявляв, що йому аж пахла весняними травами та земля, де ходив Господь. Усе це жило в його душі, в думках і навіть у снах. Він часто виявляв бажання читати вголос, бо несила було не поділитися такою радістю з іншими, і його слухали Джуман та вуйна Устина.

Джуман лагіднів од Святого Письма, мова його не була вже такою різкою, вибуховою, говорив він спокійніше, вечорами брав гармонію і довго грав танців і пісень, чим немало потішав вуйну й Василька.

І якось зовсім непомітно прийшло Різдво. Ще зранку був піст, довга марудна Пилипівка, але в хаті вже все пахло такими смачними стравами, що голова паморочилась, коли зайдеш знадвору. Вуйна Устина готувалася до Святвечора. Василько стовк у ступі пшениці на кутю. Уже смеркало, коли ґазда Джуман покликав Василька:

— А ходь-но ту, Васильку, та внесемо «діда».

Василько зачудовано пішов за ґаздою в клуню. Там вони набрали цілий рентух соломи, сінця, ошатний, невимолочений пшеничний сніп. Унесли в хату, потрусили соломою долівку, намостили на лаві за столом сіна для чавунчика з