Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

кутею, а на покуті поставили той пшеничний сніп, «короля». І зробилося в них у хаті, як у яслах, де найшлася вночі Божа Дитина.

І ось настав Святвечір. Ґазда з Васильком пішли до худоби й причастили й корову, і телицю, і Мацька стравами зі столу. Перед цим їх добре погодували, Мацькові дали уволю вівса. Василько присвічував ґазді ліхтарем, а той пригощав маржинку.

—Їжте й знайте, що ґазда у вас добрий і щедрий, — примовляв Джуман.

На столі стояло дванадцять страв. Почали з куті. Була вона приправлена медом, горіхами й маком. Казав ґазда, що кутю прийдуть їсти опівночі душі померлих родичів. «Може, й душі Галі та діда Йосипа приб’ються цієї ночі сюди?.. Ні, вони дома вечерятимуть з нашими…» — зітхнув Василько і боляче засумував за домівкою.

Вечеря була смачна й урочиста. І ґазда Василь, і вуйна Устина вбралися в святкове. Новеньку сорочку подала вуйна й Василькові, і він сидів у цьому різдвяному гостинцеві піднесений духом, вдячний вуйні, щасливий.

Після вечері ґазда Василь, зігрітий чарчиною, узяв гармонію й заграв так файно, ніжно, що заклопотане обличчя вуйни розхмарилося, заясніло, усміхнулось очима до ґазди. І їй у відповідь з-за малинових міхів гармонії так само променисто засміялися очі ґазди. Василькові стало затишно від сього хатнього миру й сумно, бо раптом подумалося про матір і батька, якого він зовсім не знав, але щохвилини, щосекундочки чекав додому з тієї страшної, велетенської тюрми, яка так ротато й так багато ковтала людей і в них, на Подніпров’ї, і тут, у Западній…

А вранці будила вуйна чоловіків:

—Уставайте, Василі. Христос родився!

—Славімо його, — заспано відповів ґазда, протираючи кулаком очі.

—А ти, Васильку? Христос родився!

—Славімо його, вуйку Василю і вуйно Устино! — сказав Василько й підхопився з тапчана.

Ранок припадав до вікон білий-білий. І як вийшов Василько вправлятися коло худоби, то попав у несколихну морозяну тишу. Та скоро залунали в тій тиші радісні голоси, задзвеніла в гострому повітрі колядка. Заверещав під багатьма ногами перемерзлий сніг по вулицях. А перегодом хлопець побачив і самих колядників. Вони йшли гуртком під великою Вифлеємською звіздою. Звивався верткий чорний чорт з ріжками й хвостом, важко ступав кремезний цар Ірод весь у червоному, наче катюга, і сам кат поруч, із великою сокирою на плечі, тут же коло них сунула чорна смерть із косою в руці. І трохи осібно від цього бісівського кодла йшли пастухи в кожухах, з ґерлиґами, на чолі з легким, як хмаринка пари, білим ангелом. Ангел мав за плечима справжні крила й над головою золотий німб. У ангела було смагляве дівоче обличчя. Василько задивився на того ангела, такого красивого, що хотілось його, мов картинку, поставити перед собою й милуватися ним, і не зразу збагнув, що колядники ж ідуть сюди, до Джуманів. Хлопець злякався зустрічі з вертепом і втік у хату.

—Ідуть! — гукнув з порогу.

—Чого ж ти напудився? Маємо радіти, що не забули й про нас, — сказала вуйна, поправляючи на голові квітчасту хустку.

Вони заступили всю хату, відтіснивши господарів до самого запічку. Задуділи в сопілку, заспівали так, що цього похмурого ранку в господі наче сонце засяло:

Нова радість стала, яка не бувала: Над Вертепом звізда ясна світлом засіяла. Де Христос родився, з Діви воплотився. Як чоловік пеленами убого повився…

Василько видивлявся з-поміж усіх ангела й не міг зразу побачити. Його заступали страшні маски червоного царя Ірода, смерті, ката теж у червоному із сокирою з червоними слідами на блискучому лезі.

Ангели співають, славу й честь звіщають. На небесі і на землі мир проповідають…

Та не було ангелів, а все стояли перед очима ці погрозливі криваві маски, і чорт вився коло них.

Просим Тебе, Царю, Небесний Владарю, Даруй літа щасливії сего дому господарю. Даруй господарю, даруй господині, Даруй літа щасливії нашій славній Україні.

І тут виступив наперед білий ангел і знайомим голосом провістив:

—Христос народився!

—Славіте його! — відповіли господар і господиня, а Василько тільки рота роззявив з подиву. Ангелом була Славка… Та тут її грізно заступили цар Ірод, кат і чорт.

—А де те Дитя Господнє?! — крикнув Ірод. — Яка тут ще Україна?.. Негайно знищити, стерти з лиця землі!

—Зараз, зараз, — озвалася смерть і покликала червоного ката з кобурою на поясі.

Та Василько пропустив усе це знайоме вже з літа дійство, бо видивлявся з-поміж вертепників ангела, який аж у кінці дії, коли було відігнано з-перед очей бісівське кодло до порога, вийшов наперед з пастухами й радісно заспівав, уплітаючи свій дзвінкий голос у розкішний хор голосів:

…Прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся! Ой перший же празник — та Різдво Христове, радуйся! А другий же празник — Василя святого, радуйся! А третій же празник — Святого Водохреща, радуйся!

А як змовкла колядка, заговорив ґазда Василь:

—Щиро дякуємо, люди добрі, що ви так возславили