Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Господа Бога нашого Ісуса Христа і своїм співом освятили нашу господу. Ви не помилилися, завітавши й до нас, бо й у цій господі, у наших серцях, як і по всій землі, народився Спаситель. З народженням Дитини Божої народжується і наша віра в те, що ми й сього року проживемо в мирі вільними козаками, і ніяка нечисть катівська не скривдить більше нікого з нас.

—Дай Боже! — відповіла громада.

—Христос народився! — сказав господар.

—Славіте його!

Поки частували колядників та подавали гостинці міхоноші, Василько осмілів так, що підступивсь до ангела.

—Христос народився, Славко…

—Йой, Васильку! Ти та-ак трі-іщився на мене! Ти що, зразу не впізнав?

—Куди там. Такий ангел…

—Який же?

—Ну, красивий…

—Файний? Справді?..

—Дуже. І крила, і німб, як справжні.

— Ей, Славко! Ходімо. Нам ще всі Ходовичі треба обійти! — погукали вже із сіней колядники.

—Йой! Кличуть… Я побігла, Васильку! — очі в ангела засяяли так золотаво-променисто. — Христос родився!

—Славімо його… — промовив Василько навздогінці.

—Що, Васильку? Славний ангел залетів до нас? — посміхнувся ґазда Василь.

—Ага…

Він ладен був бігти за тим ангелом через усеньке село, але соромився колядників і господарів, тому стояв серед хати, ще й досі осяяний білим і золотим.

30

Не справдилося те, про що говорив-мріяв у своїй хаті перед колядниками на Різдво ґазда Василь. Ще лежали незрушно завальні сніги, ще Божа Дитина була зовсім маленька і з Нею безпомічні були люди в Ходовичах, а Ірод тут, як тут. Прийшов зі своїми облавниками вдосвіта, коли люди ще спали: і дорослі, і ровесники Божої Дитини в теплих люльках і колисках. Вдиралися в хати, виганяли на мороз і старого, і малого, на чиїй брамі Ірод поставив свій кривавий знак.

Нетерпляче переступали з ноги на ногу запряжені в сани військові коні. Виводили з оселі Бідних —і матір, і Владека, і діда немічного, безпам’ятного вже, і всіх їхніх четверо коней. Виводили з хати панну Єву Осніговську і її коня вороного. Ой, виводили багатьох за те, що хлопці були в лісі, за те, що тим хлопцям дали вночі напитись і поїсти, за контигент недовиконаний, за те, що дихали не так, як треба було начальству… І знову, як і рік тому в Колодниці, голосили родичі, розлучаючись на віки вічні з бранцями, і сумирно стояли мовчки по своїх обійстях люди, переполошено дивилися на червоний розбій, і вигляд у них був такий, наче вони щомиті чекали обуха й на свої голови.

І як виїхав із села цей страшний обоз із панною Євою і з Владеком, побачили люди, що лихо ще не одступилося від Ходовичів. Знову, як і торік у Колодниці, стала облога навколо села, і не можна було ні вийти з нього, ні увійти в нього нікому живому. І повели облавники ґазду Василя Джумана до Ірода в сільраду. І повели ґаздів по всьому селу.

Чекали ґазду Василя вуйна Устина і Василько цілий Божий день, і Василько вже знав, що не дочекаються сьогодні. Він розказав вуйні, як воно було торік у Колодниці. Заплакала вуйна гіркими слізьми, зібрала передачу, понесла своєму ґазді до сільради. Уже смерком вернулася з вузликом додому. Не прийняли, виштурхали прикладами.

—Ґазди відмовляються писатися в колгосп, так їх запаковують у колишній Народний дім, — розповідала Василькові. — А там же шибки повибивані, не топлено, всю зиму вовки виють з холоду. Боже мій! А під вікнами ходять вартові зі стрільбою такі злющі, як і не люди зовсім. Та клацають, ироди окаянні, тією стрільбою, як підійдеш: «Прохаді, тьотка, прохаді!» І ваші там стоять, Васильку, хлопці, й вони тієї: «Не можна, тітко. Проходьте, проходьте по-доброму» і також хапаються за стрільбу. Проти кого ж ти здіймаєш ту стрільбу? Проти матері?.. О, Боже мій! Кінець світу настав.

Та й ніч ізсунулась у вуйчиних молитвах, і день настав і згас, і знову не прийняли передачі. І ще одна тривожна ніч залягла. Як вийти з хати, то видно сільраду в темряві по яскраво освітлених вікнах.

—Не сплять, окаянні, готують погибель нам, — не говорила вже, а стогнала вуйна Устина.

А вдосвіта забарабанило в шибку:

—Устино, відчиніть-но!..

Голос сусідки Насті, в якої служив у наймах Іван. Вуйна скочила до дверей. Упали засови.

—Йой, Устинонько? А йдемте-но, заберемо вашого Василя…

І поки вуйна тремтячими руками запиналась та вдягала кожушок, сусідка розказувала:

—Іду ж я оце проз Народний дім, свого Миколу видивляюся, аж хтось лежить у снігу проти підвалу й стогне. Приглянулась, Бо-оже-ньку мій, аж то ваш ґазда побитий і не може встати. Кинулась я його підводити, а він, як лантух. Ну, я тоді оце до вас одним духом. Санчата прихопіть, бо не доправимо так.

І вибігли з хати й двері не встигли позачиняти за собою. Василько встав і зачинився. А невдовзі загомоніло на подвір’ї. Утягли жінки ґазду Василя в обмерзлому сіряку, закляклого, з побілілим обличчям. Стали одтирати йому щоки, ніс і пальці на руках. Ожив він трохи. Сусідка побігла шукати свого Миколу, а вуйна роздягала ґазду. Ногавиці в нього були мокрі, крижаним коржем узялися на матні й холошах. Стягла з нього ті ногавиці.

—Васи-ильку! — простогнав ґазда глухо, простуджено. — Ходь-но ту!

—Василю, встидно ж перед хлопчиськом отако!

—А хай видить. Ходь-но ту, Васильку, глянь на мене, ґазду, приниженого, і запам’ятай, що роблять з нами твої москалі погані. Курва їх мама! Вони б’ють мене, а я їм кричу: «За віщо ви лупите мене? Я ж за