Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

вас крев пролляв на війні!» А вони регочуть та ще більше мене товчуть. О-ох, по ранах били. Я вже й не пам’ятаю, як вони мені непритомному вклали олівця в пальці: «Підписуйсь! Підписуйсь, коли хочеш живим виповзти звідси!» Та по матушці, в три поверхи. Не пам’ятаю себе. Може й підписавсь, бо викинули на сніг. Хочу звестися й не можу. Не годен. По спині товкли, по ранах моїх. О-ох!.. Хочу, значить, звестись і в’яну весь. А вартові поряд сновигають, і хоч би ж тобі який гаспид підійшов, подав руку, поміг. Ні, наче й не людина лежить, а колода валяється. Аж тут, дяка Богові, Миколина Настя. Коли б не вона, пропав би, замерз. А в Народнім домі вікна ж усі вибиті, вітри гуляють з кутка в куток. Так ми забились аж на горище, а воно й там снігу понамітало, протяги нижуть, черепичний же дах, не солом’яний. Думав, що й душечка вискочить з такого зимна…

І вже засинаючи в теплі, додав:

—Стриножили, Устино… Укоськали. Колгоспні ми тепер. Прощавай воля…

І стогнав уві сні, і схлипував, і кричав, і гаряче шепотів, не прокидаючись:

— Курва твоя мама! Я ж за вас крев пролляв!.. Хіба ж ви не наші діти? Сини на батька, брат на брата повста…

Молилася вуйна Устина.

31

Весніло вже, коли звівся на ноги ґазда Василь. Блідий, давно не голений, у рудому зарості, очі запались. Вийшов з хати й поточився, ледве встиг уловити рукою одвірок. А назавтра дістав із скрині солдатську гімнастерку з орденом Слави й двома медалями «За відвагу».

—Куди це ти вирядився? — здивувалася вуйна.

—До Львова. Я їм, курва їх мамі, покажу! Даром я на фронті крев свою пролляв? Я так побоїв, наруги над собою не подарую.

—Отямся, чоловіче, — стала його відмовляти вуйна. — Кому ти хочеш пожалітися? Головному їхньому вовчузі з їхнього вовчого лігва?

—Ет, багато ти тямиш! — відмахнувся Джуман. — Я до самого прокурора дійду. Я найду на них закон.

Вернувся з міста вже смерком. Натомлений, тільки сопе й не дивиться ні на кого.

—Ну, виходив щось? — спитала вуйна.

—Дідька лисого, шляк би їх трафив! Правду ти казала, з однії стаї вовчуги. Прийшов я до обласної прокуратури, добився в один теплий кабінет. Так, мов, і так Воював, маю бойові нагороди, подяки від командування, тяжкі поранення, а мене побила влада й енкаведе. Сидить такий мерзлоокий, як і ці, що товкли мені ребра, пика, мов у справного пацє, тіль не лусне. Питає: «За що ж вас били?» — «Та ні за що, пане-товаришу. Не хотів писатися в колгосп». — «А ви запишіться, то й не будуть більше бити». «І се весь ваш закон?» — питаю. «Увесь, як на долоні, —сміється. — Записуйтеся, не ставайте поперек дороги до комунізму. Колгосп приведе вас до заможного життя». Ага, видів я, як він водив нарід з-над Дніпра з торбами під нашими вікнами. І ще й досі декого водить. З тим я й вийшов з їхньої прокуратури. І скільки житиму, нога моя більше не ступить до їхнього вовчого закону. То не є наша влада! — скажено заіскрив очима Джуман.

Було ще поночі, коли Василька розбудив ґазда.

—Уставай! Живенько вбирайся й ходь за мнов, — сказав хрипким зі сну голосом. Сам Джуман був уже вдягнений, стояв у шапці, низько насуненій на самі очі.

Василько в’яло ворушивсь, одягався через верх.

—Убирайся тепленько.

—Ми що, в дорогу вирушаємо?

—Там увидиш.

Поки Василько вбирався, Джуман засвітив «летючу мишу». У сінях, як виходили, взяв дерев’яний молот (таким Василько з дідом глушив колись рибу в Росі), косу без кісся й мішок.

— Веди Мацька, — сказав у дворі й пішов до стодоли.

—Куди?

—Куди, куди! За мнов, до стодоли, шляк би тебе трафив! — розгнівався Джуман. — Не закудикуй!

У стайні було тепло й ситно. Пахло вівсом. Мацько легенько заіржав, побачивши Василька, й переступив з ноги на ногу. Потягся губами до руки. Васйлько погладив його по голові.

—Немає, Мацько, немає нічого… — сказав коневі. Одв’язав і вивів зі стайні. Коло стодоли темніла Джуманова постать з ліхтарем. Василькові зробилося тривожно.

—Чого ти там дляєшся? — роздратовано буркнув ґазда й зайшов до стодоли.

Кінь на порозі форкнув, затремтів увесь і зупинився.

—Ходь-но ту, Мацько… — озвався до нього хлопець. І, певно, добрий Васильків голос заспокоїв коня. Він довірливо ступив слідом за своїм другом і пішов на світло ліхтаря.

Джуман зачинив за Мацьком двері й узяв їх на засув. І кінь знову сполохано форкнув і вперся ногами в землю, глянув на Василька великим оком, і в ньому відбилося світло ліхтаря, що стояв на засторонку, і довгі тіні від стіжків соломи й сіна. Ґазда підійшов до Мацька ззаду й спритно натяг йому мішок на голову.

—Тримай міцніше! — наказав Василькові.

— Що ви робитимете?..

—Тримай, кажу, або йди геть!

Кінь стояв уже мовчки, осліплений по саму гриву мішком, і страшно було дивитися на нього. Ґазда взяв ту дерев’яну довбню, розмахнувся й з усієї сили вдарив нею Мацька поміж вухами. Кінь важко зітхнув і впав на передні ноги, наче став на коліна в мольбі, витяг голову в мішку вперед і поволі завалився набік. Ґазда схопив косу, стяг мішок і полоснув коня по шиї. Бризнула кров. Джуман розрізав шкуру на одній нозі, сказав:

—Бери ніж і білуй.

У хлопця тремтіли руки. Він плакав.

—Білуй. У нас мало часу, — сердито сказав