Євген Є - Мій тато — кілер

Я міг перестріляти їх, немов бляшаних качок у дешевому тирі.

Міг. Якби в мене не заклинило пістолет.

І ось я лежу посеред тротуару, оточений десятком стрільців, які навели зброю на мене.

А Зеник, похитуючи просто неосяжним черевом, каже Хічу (а в цього з’явилися вставні зуби й лисина. Хто скаже, що колись він був одним із найкращих пістолетників цього міста?):

— Ба. Та ми взяли його живим.

— Постарів наш друг Юза. Постарів.

Хто б казав?

Те «постарів» сказав Сява, котрий і сам розплився на всі боки.

— Привіт, Юзо.

— Здоровенькі були. — відповів я, все так само лежачи на спині з відкритими долонями на знак того, що я здався.

— Ну поїхали, побалакаємо.

Мене підняли, закинули в машину й повезли до офісу ще одного з них, який колись відгукувався на ім’я Тоха, а тепер роздає візитки з написами «генеральний директор» і «Володимир Віталійович».

— А як там Вацлав? — запитав я, згадавши про того, хто був нашим лідером і водив нас на бій.

— Та кокнули його, — обізвався з переднього сидіння Хіч. — Іще вісім років тому.

Так. Вони стали надто ситими. В офісі Тохи не виявилося навіть середніх розмірів ломаки, не кажучи вже про камеру для допитів і катувань.

Я сидів на стільці для «небажаних відвідувачів» з трохи підпиляними передніми ніжками і відчував, як починають німіти мої скуті за спиною руки.

Сява, Зеник, Хіч і Тоха, які стали панами Валерієм, Зиновієм, Дмитром і Володимиром, сиділи в кріслах напроти мене, дегустуючи принесений на таці з ікрою, лимоном і зеленим авокадо, коньяк.

— Отже, — почав на правах господаря Тоха, — чого ти приїхав?

— Я…

— А ми думали, що він давно помер.

— То навіщо?

— Я… — розмова могла бути дуже довгою, і закінчитися для мене у будь-якому разі погано: якби вони взялись катувати мене — це було б найгірше, адже, втративши вправність, вони покалічили б мене так, що мені б уже не допоміг жоден лікар. Хоча про якого лікаря може йтися, якщо після цього вони все одно вбили б мене й закопали де-небудь за містом.

— То навіщо ти приїхав?

— Я… — але розмови не вийшло.

У приймальні перед кабінетом, у якому ми зібралися, пролунали автоматні черги. Автоматів було три, і вони стріляли по охоронцях Тохи, перекидаючи їх разом зі стільцями. Охорону ж Хіча, Сяви і Зеника перестріляли просто в машинах на вулиці. Щоправда, застосувавши глушники.

— Хто?! — закричав Тоха.

Відповіддю йому стали відчинені стусаном двері і черга над моєю головою.

Раз — і в мене стало на чотири давні приятелі менше.

Два — і чиїсь холодні пальці розстебнули наручники.

Три — мене вивели з кабінету. Через усіяну трупами приймальню. Повз трупи на сходах і біля важких вхідних дверей. На вулицю.

Чотири.

— Доброго дня, — сказав мені чоловік у світлому плащі й рукавичках із тонкої шкіри.

— Справді, доброго, — відповів я, уточнивши; — Ми знайомі?

— Поки ні, — посміхнувся він. — Мене звати Володимир Михайлович.

А оскільки я не зрозумів, додав:

— Я вітчим Марини.

Її я побачив, коли вже сідав у одну з машин ескорту, що віз нас від розстріляного офісу.

— Таточку! — закричала Марина і кинулася мені на шию.

— Привіт-привіт! — я також був надзвичайно втішений.

— Здорово, що ти приїхав!

Щоб не заважати нашій зустрічі, люб’язний Володимир Михайлович поїхав іншою машиною, посадивши з нами лише одного стрільця.

— Агов, стій! — гукнула Марина водію. — Куди це ми їдемо?