Євген Є - Мій тато — кілер

Так і, на превеликий жаль, ніяк інакше.

Роки… Навіть тисячі неонових ламп не могли зігріти мою душу, яка плакала жалем за прожитими роками.

Я все-таки побував у домі, в якому жив, але мені не стало від цього легше.

Кафе, у якому я познайомився зі своєю першою і єдиною дружиною, матір’ю Марини, перетворилося на якийсь офіс.

Дощ промочив мене наскрізь, і, сидячи за столиком перед палаючою свічею, я пив і кивав офіціанту: «Ще». І якби він не забирав склянки, я б вибудував із них склеп. «Пам’яті моєї пам’яті».

А потім, сидячи перед порожнім монітором комп’ютера — «повідомлень і листів нема», — я запитав:

— Ну, і де ти, Маринусю?

Я приїхав сюди, навіть не знаючи прізвища, яке їй дав вітчим.

— Де ти?

Відповіддю мені була куля, що пробила скло.

Тверезіти можна по-різному. Можна скочити в ополонку, залишивши сліди босих ніг на снігу, можна випити десяток «еспресо» чи сьорбнути столову ложку нашатирю.

Але цей спосіб був кращим: упасти разом із кріслом рівно за секунду до того, як куля ввійде в стіну.

— Чпок.

У мюзиклі «Чикаго» це була жуйка. Тут — куля, випущена з великокаліберної снайперської зброї.

Я поповз по-пластунськи з кабінету, який миттєво заповнився вуличною мрякою, до темної спальні. Пістолет поруч із кількома гранатами лежав під матрацом.

Витягши його, я швидко рушив таким самим способом до вікна.

Ось тільки дах навпроти виявився порожнім.

— Залишаєте нас? — усміхнувся адміністратор.

— Доводиться, — сказав я. — І ще. Я там випадково пошкодив кілька шибок…

— Ви розбили скло?

— Так, — кивнув я. — Включіть це в мій рахунок.

— Добре.

А вже сидячи в таксі, я сказав:

— Поїхали.

Добре, що я поставив машину на стоянці за три квартали від того місця.

Добре?

Добре те, що перш ніж сісти в неї, я додумався заглянути під капот, де побачив обмотані скотчем бруски тротилу. Якби ця бомба вибухнула, ніякі оркестри, що озвучували «Чикаго», не змогли б повторити цей гуркіт.

А ще виявилося, що я не був сапером. Тому, просто від’єднавши дріт від акумулятора, я закрив кришку капота й рушив до виходу зі стоянки: до серпантину, що веде нагору цього підземного гаража.

Вийшов і побачив одразу чотири знайомі обличчя. Кивнув:

— Здоровенькі були, — потому стрибнув убік, вихоплюючи пістолет.

Це були хлопці, на яких я працював до того, як залишив країну. І ці хлопці хотіли єдиного — вбити мене.

Я впав, вистрелив — і зрозумів, що вони встигли втратити форму.

Якби це сталося дванадцять років тому, вони попадали б ще до того, як я націлив на них дуло.

А так одна половина їх поприсідала, а друга просто залишилася стояти.

Старість? Та ні, радше безтурботна ситість.

Колись вони були однією з найнебезпечніших банд цього міста. Принаймні, саме від таких них я колись утікав. Потім у них завелися гроші. Багато грошви. Вони стали вкладати кошти в бізнес і невдовзі зрозуміли, що це значно вигідніше, ніж бігати з автоматами по дворах.

Та навіть ставши бізнесменами, хлопці ще встигли навоюватися вдосталь. Утім, останній постріл (якщо не брати до уваги полювань по неділях) був зроблений ними аж п’ять років тому. І це було надто вже помітно.

Я вистрелив, а вони залишилися стояти.

Зате півтора десятка охоронців, які приїхали з ними, попадали. Включно з тим, у якого я поцілив.