Іван Іванович Білик - Дикі білі коні (скорочений варіант)

Боримисл, думаючи свою нелегку думу, ще якийсь час дивився на різномасті полки, що переправлялись і переправлялись на сей бік Смотрича, тоді сказав чільникові кривичів:

— Ритимеш окіп од сего місця до річки за нами. А ти, — він кивнув Калевові, — зодсюди в праву руку до закруту горбів. Далі ритимуть жиличі, а ти… — Боримисл трохи винувато глянув на Базара, — не попід горбами, а впоперек і до річки назад. — Се була найважча ділянка, й Боримисл міг доручити її лише йому.

Базар не обурювався, кивнув головою й погнав коня туди, де мав гуртуватися після переправи його полк. Жупан не дав уроку своїм одноплемінцям, але Базар знав, що той і їм не дозволить байдикувати. Та й кому б спало на думку викручуватись, коли попереду подія, що її всі з нетерпінням і страхом чекали два місяці?

Полотка Боримисла стояла на найвищому пагорбі серед усієї гряди, бо керувати січчю взавтра мав не хтось, а він і мусив бодай здалеку бачити всі полки — й свої, й перські. Бої, споможені двома Боримисловими робами Сауком і Корнеліусом, натягли верх полотки до бриніння, знаючи, що він так любить, і вийшли, й коли жупан лишився сам, відчуття байдужої приреченості знову заполонило його.

Я вже не маю сили зоставатися сам-один, подумав Боримисл і, важко зітхнувши, примусив себе сісти на цупкому похідному ложу. Мав усе зважити за сю останню ніч перед січчю, а не міг не те що думати, а й сидіти. Що се? Втома? Та втомою те почуття назвати не можна було. Коли людині тридесять літ, їй не личить піддаватись утомі. То називалося по-іншому, зовсім не такими словами, але Боримисл боявся казати їх навіть подумки. Поклавши голову на долоні й висидівши отак з годину, він устав і заходився розсупонювати свої міхи, що їх більматий роб Саук поставляв усередині.

В скронях тисло й гупало, жупан, підвівшись, приклав долоню до грудей і заслухався. Гупало серце, й він, зібравши всю свою волю, засупонив міх і повернувся назад до ложа. Тоді сів і почав пригадувати, як здолав себе в ту ніч, коли Чернега привіз йому лиху звістку.

Я потім обдумаю все й вирішу, як мені далі жити, сказав собі жупан. І хоч се було схоже на вмовляння, та він говорив подумки далі й далі. Так навчив його в юності єгипетський жрець непривітного кумира Сета, а старий Джаваджухунен знався на людях. Коли серце потроху вгамувалося й Боримисл одчув, що вже може думати й дивитись на інших, він вийшов і засходив із горба в долину, де сонце світило яскравіше й було багато людей. І на горбах, і в підніжжі паслися коні, стриножені, спутані й вільні, хто як привчив, а вої рили попід горбами окіп. Се були бородаті чудини, які смішно перекручували й розтягали древлянські, та сіверські, та полянські слова, перемовляючись між собою.

— Я тіа кіда-ану! — лаявся присадкуватий літній чудин на молодого, який нишком шпурляв у нього грудками. Й той, і той рили суху землю мечем, Боримисл пристояв, тоді махнув до котрогось свого позаду:

— Знайди гінця!

Можик побіг виконувати волю жупана, й коли гонець прибіг, жупан мовив:

— Скажіть у всіх полках, щоб мечем не копати, лише рискалем.

Тоді взяв меч у старішого чудина й провів пальцем по лезу:

— Як сіктимешся таким-о?

Той кивнув на молодшого, мовляв, усі так чинять. Рискалів і справді не вистачало — по два на десятку, й жупан гримнув:

— Руками! Коли ж руки слабі, то носом або зубом!

І пішов, сам на себе сердитий і за той крик, і за нездатність розмовляти з людьми спокійно.

Хтозна, чи діждеться сей бородань іще одного заходу сонця, подумав Боримисл, намагаючись дихати рівно й глибоко, як повчав його єгиптянин у Мемфісі.

Рів широкою стрічкою оперізував підніжжя пагорків, і Боримисл знав, що вої не кинуть копати, доки зариються в землю з головою. Й коли зважити, що над ровом буде ще й насип, за сей бік можна вже не думати, вирішив Боримисл і пішов між коні та люди в долину. На горбах трава давно вигоріла, тут же досі лишалася зелена й свіжа, й коли серед натовпу своїх воїв його знайшов чудинський вождь, Боримисл запитав його:

— Де мислиш ночувати?

— Тута! — показав Калев на долину, й древлянський жупан удоволено кивнув. — Перси підійдуть не раніше як в обід, і коней треба напасти добре, бо на горбах майже голо.

Боримисл побрався назад до полотки. Коли підходив, сонце по той бік Смотрича вже сідало, й жупан подумав, що й досі нічого не вирішив про своїх древлян. Тоді на думку спало інше, й він кивнув гінцям покликати Базара й Калева. Вожді з'явилися не швидко, й Боримисл устиг іще раз подолати в собі бажання лягти й випростатися посеред намету. То було знову те саме почуття чорної байдужості, й він сказав собі майже вголос, що не має зараз права думати ні про що, крім наступного дня й наступної січі. Коли з'явився Калев, жупан звелів йому:

— Станеш там, де бродники!

— А Базар? — здивувався вождь племені чудського, але Боримисл остерігався зайвих слів, які знову могли породити в ньому бажання всамітнитись і нікого не бачити. Він так і не відповів Калеву, й рудобородий чудин клишоного подавсь у долину.

Блиснувши на жупана більмом, роб Саук заходився розпалювати вогнище коло самого намету. Жупан хотів сказати йому, щоб робив се десь далі, та почувся гупіт, і зі свого маленького волохатого коника стрибнув Базар. Він довго й закохано дивився на молодого біловусого жупана, й той теж дивився на нього й думав, що доля недаремно звела їх обох докупи, тоді засоромився своїх неміжніх думок і сухо сказав:

— Вітер усхідний. Підпалиш степ за Жванчиком і сховаєшся десь там-таки, в долині, ближче до Данастра. Зумів єси?

Базар сів попри саму пілку намету, худий і зчорнілий в останні дні. Боримислові кортіло сказати