Камі Гарсія - Чарівні створіння

* * *

Ліна рішучо пройшла повз Мовчуна, який сидів на веранді. Він навіть не відхекувався, хоча до цього слухняно біг за нашим авто аж до самісінького дому. А ще чекав у мене перед будинком цілісіньку вечерю. Гадаю, йому непогано смакували солодка картопля і зефір, які полетіли на подвір’я, поки Амма ходила на кухню доливати підливу.

Я чув, що в будинку кричать. Потім зітхнув, вийшов з машини і сів на ґанку поряд з собакою. У голові паморочилось — через брак глюкози.

— Дядьку Мейконе! Дядьку Мейкона, вставай! Сонце сіло, я знаю, що ти вже не спиш!

«Сонце сіло, я знаю, що ти вже не спиш!»

Я з нетерпінням чекав того дня, коли Ліна проллє мені світло на справжнє життя Мейкона. Так само, як колись пролила на своє. Звичайним чародієм — якщо взагалі такі існують — він не здавався, а от ким він був… Не треба мати надзвичайних здібностей, щоб помітити його дивну звичку спати весь день, з’являтися і зникати, коли йому заманеться… Однак, навіть попри цікавість, я не надто збирався до нього на гостину.

Мовчун не зводив з мене очей. Я простягнув руку, щоб його погладити, але він забрав голову, нібито примовляючи: хлопче, все добре, не треба мене чіпати. Коли ми почули, що всередині вже щось трощать, то підвелися й пішли на шум. Ліна саме грюкала у двері нагорі.

А будинок… Будинок знову став таким, яким, на мою думку, найбільше подобався хазяїну — чарівним у своїй довоєнній красі. Чесно кажучи, я тішився з того, що опинився не в замку. А мені хотілося відкрутити час і повернутися на три години в минуле. Я був би навіть не проти, якби Лінин будинок перетворився на трейлер, і ми б сиділи з нею зараз, доїдаючи начинку, яка не помістилася в індичку, точно так, як це робить увесь звичайний Гатлін.

— Моя мати? Моя власна мати?!

Двері розчахнулися. На порозі стояв розкуйовджений Мейкон — у пом’ятій лляній піжамі, яка, по щирості, більше скидалася на жіночу сорочку, з червоними заспаними очима, ще безкровнішим ніж зазвичай обличчям, заплутаним волоссям. Вигляд він мав такий, ніби його щойно переїхала вантажівка.

Він по-своєму нагадував мені батька, ба навіть перевершував його. От тільки жіноча сорочка була абсолютно не в татовому стилі — її б він не одягнув за жодних обставин.

— Сарафина — моя мати? Це вона — та сила, що намагалася вбити мене на День усіх святих? Як ти міг про це мовчати!

Мейкон похитав головою і прочесав пальцями волосся.

— Амарія!

Я б що завгодно віддав за те, що побачити сутичку Амми й Мейкона. Звісно, я б поставив на Амму.

Мейкон переступив поріг і зачинив по собі двері. Я встиг мигцем побачити його спальню: вона була схожа на постановочну сцену з «Привиду опери»: вищі за мене ковані підсвічники, чорне ліжко з балдахіном і чорно-сірим оксамитовим покривалом, таке ж похмуре драпування на вікнах з чорними віконницями, а на додачу — стіни, обклеєні потрісканою чорно-сірою тканиною сторічної давнини. У кімнаті було темно, як глупої ночі; чесно скажу — видовище не з приємних.

Пітьма, справжня пітьма поглинала все навколо. Я розумів, що ця темрява — не просто відсутність світла.

Переступивши поріг, Мейкон постав у зовсім іншому образі: бездоганний костюм, зачіска, ідеально випрасувані брюки й білосніжна сорочка. Навіть гладенькі туфлі з оленячої шкіри на вигляд були ніби щойно з вітрини. Це був зовсім інший Мейкон — він змінився за мить, усього лише переступивши поріг власної спальні.

Я подивився на Ліну — вона й не помітила цих метаморфоз. А мене кинуло в дрож на саму думку про те, наскільки різними завжди були наші життя.

— Моя мати жива?

— Боюся, відповісти на це складніше, ніж здається.

— Ти про те, що рідна мати намагається мене вбити? А коли ти збирався розказати про це, дядьку Мейконе? На день обрання?

— Будь ласка, не починай знову. Ти не станеш темною, — зітхнув Мейкон.

— Навіть не знаю, звідки така впевненість. Я ж донька тієї, що — дай-но я процитую — «найтемніша з усіх чародіїв на світі»!

— Я розумію, тобі болить. Багато чого потрібно збагнути, і я дійсно мав сам тобі про це розповісти. Але повір — я лише намагався тебе захистити.

Ліна розлютилася не на жарт:

— Захистити?! Ти змусив мене повірити, що на День усіх святих напад на мене був випадковий, але це була моя мати! Вона жива і хоче мене вбити, а ти що — й не збирався про це казати?

— Ми не знаємо, чи вона дійсно хоче тебе вбити.

У будинку на стінах знову застрибали картини. Вздовж сходів одне по одному закоротило бра, а у віконниці застукотів дощ.

— За останні кілька тижнів у нас мало дощило?

— Про що ти ще мені брехав? Що я дізнаюся далі? Що батько живий теж?

— Боюся, що ні, — він сказав це зажурено, з неприхованим смутком. Таким самим тоном люди кажуть про смерть моєї мами.

— Ти маєш мені допомогти, — Лінин голос надірвався.

— Ліно, я зроблю все, що в моїх силах. Я допомагатиму тобі, як допомагав завжди.

— Неправда, — кинула вона у відповідь. — Ти нічого не розповів мені про мої сили, не навчив, як боронитися!

— Я не знаю усіх твоїх сил. Ти — природниця, коли захочеш щось зробити — зробиш. Але на те буде твій час і твій талант.

— Моя мати шукає моєї смерті. Я не маю часу.

— Як я вже казав — ми не можемо сказати напевне, що вона хоче тебе вбити.

— То як пояснити День усіх святих?

— Є й інші варіанти. Ми з Дел саме намагаємося їх з’ясувати… — Мейкон відвернувся від Ліни, нібито збираючись повертатися до своєї кімнати. — Заспокойся. Поговоримо про це згодом.

Ліна поглянула на вазу, що стояла на столику в кінці холу. І якась невидима сила підхопила вазу, протягнула по траєкторії Ліниного погляду, промчала крізь кімнату й розбила об стіну біля Мейконової спальні. Сталося це достатньо далеко від Мейкона, щоб не поранити його, й водночас достатньо близько, щоб дати про себе знати. Це була не випадковість, не та ситуація, коли Ліна втратила над собою контроль і все сталося само собою. Вона зробила це навмисне. Вона усвідомлювала свій учинок.

Мейкон обернувся так швидко, що я навіть не помітив, коли він опинився перед Ліною. Вражений він був так само, як і я, і