Камі Гарсія - Чарівні створіння

— Це я таке зробила? — уголос запитала Ліна.

Відповісти їй змогла тільки Амма:

— Зупинила час? Ти? Скоріше курка стане алігатором, ніж тобі таке вдасться. Це тобі не до снаги. Просто пращури вирішили, що нам час поговорити як жінці з жінкою. Ніхто зараз не зможе нас почути.

«Крім мене. Я чую вас».

Я міг думати, але зовсім не міг говорити. Я став німим свідком їхньої розмови.

Амма підвела очі:

— Дякую тобі, тітко Ділайло. Ціную твою допомогу, — вона підійшла до буфета й відрізала шматок гарбузового пирога. Потім поклала його на гарну порцелянову тарілку посеред столу. — Я залишу цей шматок для тебе й для пращурів, а ти про це не забудь.

— У чому справа? Що ви з ними зробили?

— З ними — нічого. Лише отримала для нас трохи часу, гадаю так.

— Ви чародійка?

— Ні, лишень провидиця. Я бачу те, що потрібно бачити, чого не помічає або не хоче помічати решта.

— Це ви зупинили час?

Чародії вміють зупиняти час, пам’ятаю, як про це розповідала Ліна. Але тільки найсильніші.

— Я й пальцем не поворухнула. Я попросила підтримки у пращурів, і тітка Ділайла мені допомогла.

Ліна здавалася спантеличеною, навіть зляканою.

— Хто такі пращури?

— Пращури — це мої родичі, що живуть у потойбіччі. Вони мені допомагають, і перебувають вони там не самі. З ними є й інші духи, — Амма перехилилася через стіл і зазирнула Ліні у вічі. — Чому ти не носиш браслет?

— Що?

— Хіба Мельхіседек не дав його тобі? Я ж наказала, щоб ти його носила.

— Він дав мені браслет, але я його зняла.

— А навіщо? Для чого ти це зробила?

— Ми з’ясували, що він не дає нам бачити видіння.

— Ясно. Він блокував дещо, аж доки ти його не зняла.

— Дещо? Про що ви?

Амма узяла Лінину руку і перевернула її долонею догори.

— Не хотіла я тобі цього казати, дитинко. Але ні Мельхіседек, ні твої родичі не повідають тобі правди. Ніхто з них. А ти маєш знати й бути напоготові.

— Що я маю знати?

Підвівши очі, Амма пробурмотіла щось про себе.

— Вона йде по тебе, дитинко, йде по тебе, і з її силою не можна не рахуватися. Темна, як ніч.

— Та хто? Скажіть врешті-решт, хто це!

— Якби ж вони, вони, а не я дали тобі про це знати! Але пращури промовляють, що хтось має тебе попередити. Доки не пізно.

— Та в чому справа? Хто йде, Аммо?

Амма дістала маленький мішечок, що висів на шкіряній мотузочці у неї на шиї, стисла його і заговорила так тихо, ніби боялася, що хтось її почує.

— Сарафина. Темна чародійка.

— Хто така Сарафина?

Завагавшись, Амма ще дужче стисла мішечок.

— Твоя мати.

— Нічого не розумію. Мої батьки померли, коли я була ще дитиною, а мою маму звали Сарою. Я бачила її ім’я на нашому генеалогічному древі.

— Твій батько загинув. Це правда. Але мати жива, і не зійти мені з цього місця, якщо це не так. А щодо родоводів — то їм на Півдні довіряти не слід.

Ліна зблідла не на жарт. Я хотів був узяти її за руку, але зміг лишень поворушити пальцями. У мене не стало сил, усе, на що я був здатний, це бачити, як вона самотньо тане у темряві — точнісінько як у снах.

— І вона темна?

— Найтемніша з усіх чародіїв на світі.

— А чому ж мені нічого не сказали ні дядько, ні бабуся? Вони стверджували, що вона мертва! І навіщо їм було брехати?

— Бо є правда і… правда. І це різні речі. Припускаю, вони хотіли тебе захистити. І досі гадають, що це їм під силу. Але пращури не такі певні, і якби на те моя воля, я би тримала рот на замку, але впертюга Мельхіседек нічого тобі не розкаже.

— А чому ви намагаєтеся мене захистити? Я гадала… я гадала, ви маєте на мене зуб?

— Та який тут зуб! До чого симпатії! Вона йде по тебе, і ти не повинна плекати марних надій, — Амма звела брову. — І хлопчика свого я піддавати небезпеці не хочу. Це більше за тебе, більше за вас обох.

— Що саме?

— Все! Вам з Ітаном не судилося.

Ліна мала вкрай розгублений вигляд. Амма знов говорила загадками.

— Про що ви?

Амма різко обернулася, ніби хтось постукав її по плечу.

— Що ти кажеш, тітко Ділайло? — запитала вона та знову повернулася до Ліни. — У нас мало часу.

Маятник на годиннику ледь помітно гойднувся, кімната почала оживати. Тато дуже повільно закліпав — на те, щоб стулити й розтулити повіки, в нього йшло кілька секунд.

— Одягни браслет. Ти повинна отримати весь можливий захист.

Час увірвався назад.

Прокліпавшись, я обвів поглядом вітальню: тато й досі дивився на картоплю, тітка Мерсі похапцем загортала печиво у серветку. Піднісши руку до очей, я поворушив пальцями.

— Що це, в біса, було?

— Ітане Вейт! — видихнула тітка Грейс.

Амма саме ділила навпіл коржики й перекладала їх шинкою. Вона зиркнула на мене здивованими очима — було очевидно, що їхня з Ліною дівоча розмова не призначалася для моїх вух. Вона кинула на мене погляд. А це означало: «Ітане Вейт, тримай язика за зубами».

— Не вимовляй за моїм столом таких слів, бо я не погребую вимити тобі рота з милом. І не подивлюсь, скільки тобі років. Та й поглянь, що перед тобою: шинка і коржики, індичка з начинням. Я цілісінький день готувала, а тепер будь добрий — їж.

Я подивився на Ліну — її усмішка зникла. Вона мовчки потупилася в тарілку.

«Ліно-худі-коліна, вертайся. Я тебе захищу, все буде добре». Але зараз вона була надто далеко.

* * *

Ліна мовчала всю дорогу додому. Коли ми доїхали до Рейвенвуду, вона різко відчинила двері, гупнула ними й мовчки пішла до будинку.

Я її не проводив. У мене плуталися думки, але що відчувала вона… Важко пережити смерть матері, але навіть я не міг уявити, як це — дізнатися, що рідна мати хоче твоєї смерті.

Я втратив маму, але не втратив себе. Вона встигла дати мені опору в особі Амми, батька, Лінка, Гатліна; я відчував її на вулицях, удома, в бібліотеці, навіть серед кухонних шафок. У Ліни ніколи цього не було. Вона віддала швартові й попливла за течією; Амма сказала б — як бідняцький пором посеред Броду.

Я хотів стати їй опорою, але навряд чи бодай