Юрій Володимирович Сорока - Хотин

— Добре! — Ходкевич оглянув присутніх. — Коли тут зібралися представники командування обох таборів, можна провести військову нараду. Нехай кожен скаже свою думку про нічну атаку і напад на Кантемір-мурзу, що пропонують наші союзники. Ви, пане Любомирський.

— Я згоден із паном Сагайдачним, не можна розділятися перед лицем супротивника, що має перевагу в людях. Ліпше дочекатися рішення Сейму і в разі, якщо воно буде схвальним, пробувати воєнного щастя уночі.

— Тепер ви, пане Собеський.

— То є добре, я згоден.

— Пан Синявський?

— Моя думка, — промовив Михайло Синявський, — треба замирюватись із турками. Останні успіхи ставлять нас у зручне становище на можливих переговорах. Треба не втратити нагоди.

З боку запорізької старшини пролунало обурене гудіння. Кілька полковників, які щойно під'їхали, за звичкою, вхопилися за шаблі.

— Зрада! — почулися крики.

— Тихо! — підвищив голос Сагайдачний. Потім подивився на Ходасевича. — Те, що пропонує пан Синявський, неможливе. У Варшаві мене запевнили, що такого розвитку подій не може бути. Тож як це розуміти, ясновельможна шляхто?

— Пан Синявський пожартував, — улесливо посміхнувся Ходкевич. — Які будуть ще пропозиції?

— Моя думка, — відповів Лєсковський, — треба готуватися до рішучого бою. Турки ослаблені, ми маємо великі шанси. Якщо згаяти час, військо, зморене голодом, почне бунтувати. Тоді буде запізно.

До Лєсковського приєднався Тарнавський і Жоравинський. Їм заперечили Зискар з Дорошенком:

— А ви подивіться туди, — вказав на вкрите димом небо за річкою Дорошенко, — чи це палають не піддані Речі Посполитої, чи не польський люд нескінченною річкою потече до Перекопу?

— Наздоженем татарву — і з провіантом будемо, і люд християнський з неволі визволимо! — підтримував його Зискар.

Роз'їхалися пізніше ніж за годину: суперечки виникали з кожного питання. Сагайдачний, що вибрав м'яку тактику у стосунках із поляками, ледве стримував обурених полковників. Урешті було вирішено дотримуватися старої тактики — глуха оборона зі швидкими контратаками. Також вирішили розсилати розвідників у пошуках переправ, що ними можна доставляти продукти з Кам'янця. Ідея запорожців щодо нічного нападу не знайшла підтримки; Ходкевич стояв на своєму: без рішення Сейму великих сил з табору в нічний час він не виведе.

Як тільки польські командири від'їхали до свого табору, з-за Дністра, пристрілюючись, ударили перші гарматні постріли. Спочатку ядра з гуркотом били у скелястий берег, рвали густі зарості, потім почали залітати і в незахищений обоз полку Білобородька. Козаки, час від часу згинаючись від близьких вибухів, почали насипати вал з боку Дністра. Спішно зводили чорно-жовту стіну з вогкої глини. Лінивий, але влучний обстріл продовжувався до темряви.

Наступного дня, одинадцятого вересня, Осман II продовжив бити лобом об стіну: війська шикувалися перед нападом на укріплення, об які вже неодноразово ламали зуби. Після перших невдач султан дещо охолов, але надії на швидку перемогу не втратив. Почав забуватись і той тваринний страх, що його довелося пережити кілька днів тому. Додавали ентузіазму вісті від Каракаш-паші, який мчав на допомогу з сорокатисячним загоном.

Під зловісний гуркіт барабанів розсипалися по полю, яке перетворилося на море тванюки з рідкими зеленими острівцями, нові й нові тисячі вояків. Швидко рівнялися під знаменами пашів і починали рухатися до ворожого табору. Нерівна лінія різнобарвної армії османів поступово вирівнювалася, доки не утворила велетенський півмісяць. Його порослі списами та алебардами ріжки націлилися прямісінько на фланги польського табору. Стали за пів німецької милі від окопу Ходкевича, акцентуючи увагу на ньому. Козаків атакувати не збирались, однак Сагайдачний, очікуючи від Османа II якої-небудь каверзи, наказав запорожцям займати свої місця на окопі. Джури гетьмана підняли на ратищі гасло, й козаки висипали на вали. Наїжачилися стволами мушкетів.

Через чверть години Ходкевич нарешті прийняв рішення. У польському таборі мідними голосами озвалися сурми. Армія почала рухатися. Щільні ряди кінноти висипали в поле. Попереду на вітрі тріпотіла шита золотом хоругва Яна Кароля Ходкевича. Сяючі гусари й чорні, як смерть, рейтари притримували коней, над полками піднімалися сотні хоругов, штандартів і значків. З-під блискучих шоломів на турків позирали холодні, як пащі мушкетів, очі.

З висоти пташиного польоту поле переливалось яскравими кольорами, блищало металом обладунків, рухалось, як розтривожений мурашник. Сурмачі почали подавати складні команди, і порядки заметушилися, чітко реагуючи на сигнали. Немов за помахом чарівної палички, полки, хоругви, роти й сотні займали свої, відомі лише їм місця. Ще мить — і перед турецьким півмісяцем розпластався, широко розкинувши на льоту крила, величезний орел. Символ польської держави хижо націлився в середину ворожого війська.

В останню мить, коли чорна шия, що її утворювали рейтари, та блискучий дзьоб, де шикувалися, виблискуючи крилами й хвацько замотаними у леопардові шкіри панцирями гусари, закінчували своє утворення, коли широко розляглися крила з драгунів, саме у ту хвилину від окопу відокремилася група вершників під величезною червоною з білим та золотим хоругвою і погнала коней до голови бойових порядків.

Сагайдачний, який пильно стежив за тим, що відбувається на полі бою, впізнав Владислава. Усе стало на свої місця: королевич мав щодо ведення бойових дій свою особисту, відмінну від Ходкевича, думку. З окопів поглядали на готову до бою кавалерію піхотні полки. Їх чомусь залишили в таборі. Втім, у війську Речі Посполитої піхотинцям завжди відводилася другорядна роль, тож Сагайдачний не здивувався. Він мовчки водив по полю далекозорною трубою. Автоматично відшукував слабкі місця в обороні противника, а відшукавши, покликав осавула й наказав приготувати п'ять тисяч комонних козаків. При нагоді треба було вдарити на поміч полякам.

Вдруге озвалися сурми. Дзвінко й діловито. З вимогою діяти. Владислав викликав султана на бій. Поклики сурм лунко проспівали над бойовищем, доповнюючи грізну картину готових кинутись у бій армій.

Запорожці купами сиділи на окопах. Передчували, що сьогодні турки на них не підуть, тож безтурботно палили люльки й перекидалися скупими зауваженнями, як глядачі в амфітеатрі. Байдуже спостерігали за пишною польською кіннотою.

— А що, можуть пани-ляхи, як схочуть! — мовив у захваті Товкач, що разом з іншими козаками Переяславського куреня сидів на шанцях.

— Та можуть… Коли б ще дрижаки не ловили, — статечно відповів Півторакожуха. — Сидіти за окопом, воно безпечніше.

— Не кажи так, — не погодився Товкач, — таки добрі вояки.

— А блищать як! — вставив Микита.

Почувся сміх. До козаків підійшов кошовий.

— Чую, настрій є, хоч голодні, — мовив.

— То воно, батьку, так: дай козаку багато — усе з'їсть, дай мало — теж задоволений буде, — мовив Сипаха і дістав ріжок із нюхальним тютюном.

— Правду кажеш, Трохиме, правду, — всміхнувся кошовий. — А ти все ріжком бавишся, не любиш люльки?

— Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичної душі… А то смик-дьорг! Утер