Леся Українка - Том 6

померші родителі, то се вже таки чисте суєвіріє, щоб найближчі нащадки й завіщателі з остатнього стягалися, а як у дітей не вистачає, то щоб у сусідніх магнатів позичати мали. Отак вони залізають у довги по вуха. Превелебний пастор іде до позички, і титар, і які там ще люди трапляться. До того ще наїдки, напитки і ще яка

крайня потреба. Ні-ні, я ухваляю дитячу тттаттовпістт,, але не до того, щоб позосталі мали загнітитися па цілий вік довгами.

Подорожній. Вибачайте, я думаю, пастор повинен би людей відмовляти від того.

В і г а н д. Прошу найнижчого вибачення, ласкавий пане, але я мушу потвердити, що кожна найменша громада має свій церковний божий дім і мусить утріїм у пати превелебного духовного пастиря. При такому великому погребовому обході вище духоиепстіи) мас собі добро награжденіє. Чим численніше відбуиастьсл такті похорон, тим обширніше згромаджуються офіри. Хто знак тутешній робітний стан, той може з доконечною лііпііос-тю завірити, що превелебні пастори нетерпимо дивляться на тихі погреби.

Горніг (входить. Се малий, сухий дідок; через плече торба. Він шмат яр). Добридень вам. Дайте, з ласки, чарчину. А що, паннунцю, пе маєте якого шмаття? Панно Ганно! Я маю там на возі гарні кіснички, зас/гі-жечки, підв’язочки, хороші шпилечки, інпоиьочкіг, гаплички. Все віддам за шмаття! (Іншим голосом.) А з шмаття буде гарний білий папірець, а на ньому любий женишина листочка напише.

Ганна. Ні, спасибі, не треба мені ваших жепихів.

Пані Вельцелева (накладаючи нову штуку). Отака дівчина, як бачите. І слухати не хоче про заміж.

Подорожній (схопився, немов здивувався й зрадів, підійшов до накритого стола і подав Гаїті руку). Оце розумно, панпочко, робіть так, як я. Вдармо по руках! Дайте слово, що ми обоє піколи пе одружимось.

Ганна (почервоніла, дає йому руку). Але ж ви вже одружені?

Подорожній. Боже мене боропи, се я так тільки. Ви се тим думаєте, що я перспя ношу? Ет, то я так собі насадив його на палець, аби свою припадпу особу від небезпечних заходів оборонити. Але вас я не боюся (ховає персня в кишеню). Скажіть по щирості, паппочко, чи вам таки зовсім не хочеться так трошечки, трошечки одружитись?

Ганна (хитає головою). Нізащо в світі!

Вельцелева. Вона вам зроду не піде, хіба б уже якийсь не знати який пан посватав.

Подорожній. Ну, а чому ж би ні? Адже таки на Шлезьку один магнат узяв за себе покоївку своєї матері, а багатий фабрикант Дрейсігер оженився якраз із шинкарівною. їй і не рівнятись до вашої вроди, панночко, а отже тепер їздить в кареті з льокаями в Ліберії. Чому ж ні? (Проходжується, потягаючись та розминаючи ноги.) Я б оце випив шкляночку кави.

Анзорге і Бавмерт увіходять, кожний з пакунком, і сідають нишком біля Горніга ліворуч за столом.

Вельцель. Здорові! А, дядьку Анзорге, давно не бачились!

Г о р н і г. Ага! Виліз-таки з своєї курної нори?

Анзорге (ні в сих ні в тих, очевидячки засоромлений). Та оце знову роботу дістав.

Бавмерт. Він готовий хоч за десять грошей робити.

Анзорге. Не робив би я, та що ж, коли й плетінню вже край.

Віганд. І то гроші. Все ж краще мати якусь роботу. Я знаю Дрейсігера. Оце на тім тижні я в нього подвійні рами виймав. Ми з ним про се говорили. Він робить се просто з милосердя.

Анзорге. Еге-ге! Ото так!

Вельцель (подаючи ткачам горілку). Нате вам. Скажи лишень, Анзорге, коли ти голився востаннє? Ось пан цікавий знати.

Подорожній (озивається). Але ж, пане господарю, я сього не казав. Пан майстер впав мені в очі тільки тим, що такий собі поважний. Таку півнячу постать не щодня побачиш.

Анзорге (збентежено чухає потилицю). Еге-ге! Ото так!

Подорожній. Мало вже тепер на світі таких сильно дужих синів природи. Всіх нас уже так прилизала культура... але для мене се завжди велика втіха бачити таку старосвітську людину. Кущасті брови! Дпко поросла борода...

Г о р н і г. Бачите, шановний пане, я вам от що скажу: нашим людям не стає коштів на цилюрика, та й бритви давно в руках не було. Що росте, те росте. Не мають звідки чепуритись.

Подорожній. Але ж вибачайте, чоловіче добрий, хіба ж я... (Стиха до шинкаря.) Чи можна того кудлая пивом почастувати?

Вельцель. Де там, не прийме. Там такі кумедні примхи.

П о д о р о ж н і й. Як ні, то й ні. Дозволите, панночко? (Сідає біля накритого стола.) Вірте мепі, ваше волосся одразу кинулось мені в вічі, як тільки увійшов, таке воно блискуче та тонке, а густе. (Ласо цілує собі пальці.) А колір!.. Мов стигла пшениця. Якби ви з таким волоссям та поїхали до Берліна, то всі б там нестямились. Parole d’honeur вам з таким волоссям хоч до королівського двору... (Нахилившись, розглядає волосся.) Розкіш, справді розкіш!

В і г а н д. Тим же їй таке гарне прозвисько дано.

Подорожній. А як же її прозвали?

Ганна (все всміхається). Ет, не слухайте їх!

Г о р н і г. Либонь, лисицею? Правда?

Вельцель. Та годі вам! Збаламутите мені дівчину до решти! Вже ви їй і так досить дурпиць у голову напхали. Сьогодні вона схоче бути грапинею, а завтра вже княгинею.

Пані Вельцелева. Ти-бо, чоловіче, не нападай-ся на дівчину! Що ж тут лихого, що людина шукає, де краще? Не всі ж такі, як ти. Чи . то ж би добре було, якби всі сиділи та не рипались,— небагато б висиділи. Якби Дрейсігерів дід так думав, то так би й зостався тка-

чем-харпаком. А тепер вони дуки. Старий Тромтра теж

був собі простим ткачем, а тепер має 12 папських маєтків і тепер вже шляхтич.

В і г а н д. Воно, Вельцелю, що правда, то правда. Се вже твоя жінка до ладу каже. Ось візьми хоч і мене: коли б я так думав, як ти, чи мав би я тепер сім наймитів?

Г о р н і г. Ти таки свого піде не впустиш, нема що казати. Ще ткач на ногах, а ти вже йому труну будуєш.

В і г а н д. Хто дбає, той має.

Г о р н і г. А що ж, а що ж, ти таки