Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

і з часом обов'язково знайдеш ще когось, кому без тебе буде дуже зле і хто захоче бути поряд із тобою й не розлучатися ніколи. Життя — це коли ти не шкодуєш через те, що зробив щось не так, бо знаєш, що головне в цьому житті — щось зробити. Так чи не так, не важливо, ніколи не скажеш наперед, як саме воно має бути, і тому просто робиш те, що вважаєш за потрібне робити, і йдеш далі, залишаючи позаду і успіхи, і поразки. Бо ж саме життя — це дія. Не розмірковування, не очікування на щось таке, що має неодмінно статися, але так і не стається, а саме вперта праця і прямування до отого очікуваного, яке ти з часом сам створюєш своїми власними руками. Життя — це не боротьба і не муки, це радість творіння й радість сотворения, без цієї радості життя втрачає сенс і перетворюється на таку собі карту-схему, в якій все вказано і за якою йде людина визначеним для неї шляхом. Але життя — це рух уперед і лише вперед, і тільки ти сам знаєш, скільки зумієш пройти того шляху і коли ти перестанеш іти, зрозумівши, що продовжувати шлях нема сенсу, ти зробив саме те, що й мав зробити. І після цього ти йдеш зовсім і не береш із собою нічого. Оце і є життя — піти, не взявши нічого й залишивши все для тих, хто піде слідом.

— Тебя сейчас гаишники тормознут на первом перекрестке, и все, тебе край, Марк. Ты потом мне еще за лобовуху заплатишь. Марк, куда ты гонишь? Тебя остановят. Лучше сам останови и просто иди, куда хочешь. Слышишь? Ну что ты хочешь, Марк? — Стаса непокоїло те, що Марк зовсім не реагує на його слова і вперто тисне на газ.

— Стасе, у тебе було три місяці, рівно три місяці для того, аби зателефонувати мені й розповісти, навіщо ти мене здав ментам. Хто просив тебе це зробити і скільки тобі за це заплатили, ти б теж міг за бажання мені сказати. Але ти цього не зробив. Ти подумав, що мені знати це не потрібно або не цікаво, чи ти просто подумав, що мене вже нема. Так от, ти помилився, Стасе, мені це дуже цікаво знати, і я, як бачиш, живий.

— Я рад.

— Що?

— Говорю, рад, что живой. Очень рад, — сказав Стас і замовк: йому не було що сказати Маркові.

Авто звернуло на проспект Перемоги й набрало швидкості. Стас сподівався, що Марк не вивезе його за місто, і ще він вірив, що Марк не зробить йому нічого поганого. Втім, його надії не виправдалися: через хвилин сорок за вікном уже не було видно багатоповерхівок, і машин на трасі також було дуже мало.

— Марк, меня будут искать. Слышишь, Марк? Меня будут искать, и, если меня найдут, тебе очень не понравится то, что с тобой сделают. Ты меня понял, Марк?

— Стасе, у мене складається враження, що ти намагаєшся мене налякати. І тому я хочу в тебе запитати: ти справді хочеш мене налякати, чи в мене просто склалося таке враження? — Марк різко пригальмував і звернув направо, авто в'їхало в лісок і стишило ходу. Було зовсім темно, і світло фар вихоплювало фрагментарні силуети дерев і кущів, гілля дерев звисало так низько, що можна було не сумніватися — воно неодмінно подряпає фарбу на автомобілі. Стас припав до вікна й намагався розгледіти в цій темряві бодай щось і зрозуміти, куди Марк його везе.

— Куда мы едем, Марк? Может, хватит шутить? Марк, ну поговорим по-человечески. Ты же можешь просто поговорить со мной по-человечески? — він ухопив Марка за плече й сильно стиснув.

— Я поговорю з тобою, Стасе, тільки не тут і не зараз. — Авто виїхало на галявину. — Виходь, Стасе. — Марк заглушив мотор і відчинив дверцята. — Виходь і йди за мною.

Вони вийшли з авто. Марк пішов уперед, Стас, повагавшись, за ним слідом. За кілька хвилин вони побачили будиночок. Він був хоча й старий, але мав ще досить пристойний вигляд, але тепер, уночі, важко було сказати, яким був той будинок насправді. Можна було тільки помітити свіжу фарбу на дверях і покрівлі, а ще — квіткові клумби та кілька бузкових кущів біля малесенької веранди, збитої із тонких дощок і обтягнутої клейонкою.

— Заходь, Стасе. — Марк підняв мостину й дістав ключ, відчинив двері і, відступивши, пропустив Стаса вперед.

— Марк, мне совсем не улыбается здесь ночевать. Иди ты первый.

— Давай, Стасе, давай. — Марк терпляче чекав і крутив на пальці ключ.

— Ну, зашел, — голос долинав зсередини.

— Я радий за тебе, — Марк зачинив двері й повернув у замку ключ. Потім розвернувся та пішов до машини. Він чув крики й матюки, Стас бив у двері ногами, але Марк знав напевно, що двері витримають ці удари: вони були досить надійними, і їх навряд чи зміг би вибити ногою наляканий і втомлений хлопець. Вибратися з будинку через вікно Стас би також не зміг: у цьому будинку не було вікон. У цій старій хатинці були сірники та свічка, там також було трохи їжі й ліжко, на якому можна за бажання непогано виспатися. Більше там не було нічого. Втім, Марка це не дуже тривожило: того, що там є, вистачить Стасові на кілька днів, а за кілька днів Марк мав намір сюди повернутися. У тому, що до нього сюди не прийде ніхто і не випустить Стаса, Марк був переконаний: поблизу ніхто не жив, а від траси йти досить далеко, так що люди, які торгують там пивом, рибою та ковбасою, навряд чи почули б крики людини, навіть якби Стас кричав дуже голосно.

Марк сів у авто, і машина помалу рушила. За кілька хвилин він уже виїхав на трасу. До світанку залишалося ще години чотири, і він був упевнений, що до сходу сонця встигне приїхати до міста й позбавитися цієї машини. Марк не хотів, аби машину знайшли. У такому разі міліціонери взялися б шукати Стаса, тому він залишив її в дуже глухому та віддаленому від київських мікрорайонів місці й пішки рушив до найближчої тролейбусної зупинки. Була сьома година ранку.

Розділ 47 (Chapter 47)

Бізнесово-олігархічний світ моєї країни почало лихоманити десь у серпні. Почалося все 8-го серпня. Податкова адміністрація виявила факти ухиляння від сплати податків компанією «Енергія-Омні». Факт було перевірено, і трохи згодом керівника компанії заарештували. Всі знавці добре розуміли, що