Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

короткого, неспокійного сну, він здригнувся на слабенький шелест і підвів голову: козеня, яке стояло біля нього, відскочило за кущ ялівцю. За мить воно визирнуло з одного боку, потім з другого, точнісінько як ті жінки, котрі боялися, щоб у них не перейшов од нього злий дух. За хвилину з'явився напівголий пастушок із чередою кіз, сперся на довгу палицю з гачкуватим кінцем і засміявся:

— Гарро, сіді. Гарро.

Ота дав йому сигарету. Пастушок сів, закурив, дивлячись на Оту, а Ота дивився на кіз, на їхні налиті молоком вим'я.

— Тут їздять авто? — запитав він.

Хлопець не зрозумів його.

— Машини! Ту-ту-у-у!

Хлопець кивнув головою і засміявся. Ота знову перевів погляд на повні вим'я кіз, уявив собі миску, в яку цвіркає молоко, і в голові йому запаморочилося. Та миски в нього не було, а лягти й ссати чи доїти молоко собі в рот просто з вимені він соромився.

— Я хочу їсти, — сказав Ота по-чеському.

Хлопець здивовано глянув на нього.

— Чого дивишся? — Ота весь час говорив по-чеському, відчуваючи у цьому якусь втіху. — Я, звичайно, голодний. Але ще не настільки, щоб… Та це скоро настане. І тоді…

«Тоді я вже не соромитимусь, — подумав. — А поки що не треба відпускати цього хлопця. Поки він тут, тут будуть і кози. Що, коли машина приїде аж увечері… Потім мені вже не буде соромно, і я досхочу нап'юся молока. Просто ссатиму. Хто навчив мене соромитися? Мати, батько? Ні, батько сказав би: «Сси, дурню, цьому хлопцеві байдуже. Щонайбільше він реготатиме з тебе». Але батько не знав різниці між коричневою і білою людиною. А я знаю. Зрештою, я й сам білий, а білий не ляже під вим'я кози. Білий несе тяжкий хрест. Де я це вичитав?»

— Хрест білої людини, — сказав він уголос.

Хлопець знову глянув на нього й засміявся.

— Не смійся! — крикнув Ота. — Я не дозволю тобі піти звідси. Ти чекатимеш разом зі мною. Може, й до ночі. Стільки, скільки я захочу.

Хлопець раптом підвівся. Ота підхопився й собі.

Хлопець пішов, женучи поперед себе череду кіз; Ота сумно дивився йому вслід, і кутики його уст засмикалися. Він сів і заплакав, як колись у матері на колінах.

В нього знову розболілася голова. Якої непрощенної помилки припустився він. Все було вже так близько — порятунок, можливість покласти край безнадії і влаштуватися десь, як порядна людина. Все, все! Треба було ще тільки трошки потерпіти.

А він не потерпів…

По шосе проїхало дві автомашини, і обидві на північ, на Азру. Ота двічі пригинався до землі, щоб водії його не побачили, бо місцевому можна сидіти біля шосе і на нього ніхто не зверне увагу, а білий у кожного викличе підозру.

За якийсь час знову загуркотів мотор, і Ота знов» у ліг. Обережно підвівши голову, побачив клуби куряви саме там, де чекав: на півночі. Він рвучко підхопився й замахав рукою.

8

Тритонний «деляже» їхав до Бужада, й араб-водій погодився підвезти Оту за сигарети. Але він не знав, скільки заправити з нього. Казав, що це страшенно далека дорога, на яку навряд чи вистачить і двадцяти сигарет. Власне, тут мало й двадцяти п'яти. Більше того: навіть коли б ти скурив тисячу тисяч сигарет, ти все одно не дістанешся до Бужада, якщо тобі в цьому не допоможе аллах… Зрештою, він задовольнився десятьма сигаретами. Водій добре розмовляв по-французькому. На ньому була сорочка без комірця, полотняні штани й заляпані маслом тенісні черевики, з яких стирчали пальці. Звали його Хасан.

Машина рушила; Хасан курив і ні про ще не питав Оту. Машина підстрибувала на вибоях, підстрибувало кермо в Хасанових руках, підстрибували й самі Хасанові руки, немовби вони тримали вуздечку, а не кермо. Хасанова ступня лежала на акселераторі, а палець, який виглядав із черевика, дивився вгору на Оту й кивав йому. Машина їхала, мотор гуркотів, зітхав, квилив, лаявся: «Бужад! Бужад!» Знову монотонно співав. Вони не зупинялись, і Ота дивився не у вікно, а на Хасанові руки, які підстрибували разом з кермом, і на палець, що кивав йому. Невдовзі Ота заснув і прокинувся серед глибокої тиші. В першу мить не міг зорієнтуватися, де він. Потім помітив Хасана. Вони стояли посеред шосе.

— Що сталося? Ми вже приїхали?

— Де там, — усміхнувся Хасан. І закурив останню сигарету. — До Бужада ще півгодини. Але авто не хоче їхати. — Він виліз з машини й почистив свічки. Тоді опустив капот і спробував завести стартер, тримаючи палець на кнопці.

— Не роби цього, бо розрядиш батареї, — сказав Ота.

— Ох-ох, — сумно зітхнув Хасан, сів із сигаретою в зубах на підніжці й задивився на свої пальці, які стирчали з черевиків.

— Так ми ніколи не доїдемо, — сказав Ота.

— Хтозна, — відповів Хасан. — Це відомо тільки одному аллахові.

Ота вилаявся.

— Може, він пошле нам якусь машину, — з надією натякнув Хасан.

— Хто?

— Аллах.

— Навіщо вона тобі?

— Вона відбуксирує нас.

— А що, коли ніяка машина не приїде?

— Ах-ах, — сказав Хасан. — Може, приїде, може, не приїде. Треба ждати.

Ота вискочив з кабіни й підняв капот. Зіпсувалося запалювання.

— Іди сюди, Хасане. Глянь. У моторі є не тільки свічки. Тебе що, ніхто цього не вчив?

— Ні, — сказав Хасан.

— То запиши це собі на лобі.

— Я не вмію писати, — засміявся Хасан.

— Отуди к бісу! — буркнув Ота. Закриваючи капот, він ударився головою, і все попливло в нього перед очима. Він був би упав, як підтятий, коли б його не підхопив Хасан.

— Що з вами, пане?

— Нічого. Це від сонця, — сказав Ота, хоча знав, що це з голоду.

Хасаи допоміг йому сісти в кабіну. Натиснув на стартер, і мотор запрацював: Бужад… Бужад…

— Вам уже ліпше? — запитав Хасан. — Можна їхати? Ви блідий, як смерть.

— Їдь!

Машина рушила. За склом пропливали рожеві пагорби. Ота висунув з віконця голову й підставив обличчя вітрові. Глибоко дихав. «Бужад, — співав мотор. — Бужад». Хасанові руки танцювали на кермі. Нараз Ота відчув, що йому робиться млосно.

— Зупини! — крикнув він. — Зупини!

Ота важко дихав. З чола градом котився піт.

Хасан зупинив машину на шосе, яке вгризлося в стрімкий схил гори; внизу лежав Бужад.

Місто було біле, аж синє. Сонце вже зайшло за гори, а місто все ще біліло й мерехтіло в його останньому промінні. З пласких білих дахів раз по раз щось злітало, на мить щезало, а тоді знову з'являлося вгорі, рожеве й іскристе, наче ракета.

— Що це, Хасане? Що це літає?

— Лелеки, — відповів Хасан.