Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Інвалід незворушно витримав її погляд і довго не озивався. Потім у його світлих вологих очах зблиснув і одразу згас спалах жорстокості.

— У мої часи, — мовив він несподівано лагідно, і в його зіницях Хулія бачила тепер лише добродушну іронію, — ми казали, що не варто продавати лисячу шкуру, поки не вполюєш лисиці…

Хулія простягнула йому пачку сигарет.

— Ваша племінниця говорила коли-небудь про якусь таємницю, пов’язану з картиною, її персонажами чи шаховою партією?

— Не пригадую, — старий глибоко затягнувся. — Ми вперше почули про це від вас. А доти ця картина була для нас, можливо, улюбленою, але в усьому іншому такою ж, як решта… І аж ніяк не таємничою, — він замислено глянув на прямокутник на стіні. — Усе в ній начебто було на виду.

— Ви не знаєте, перед тим або тоді, коли Альфонсо познайомив вас із Менчу Роч, ваша племінниця не домовлялася стосовно картини з кимось іншим?

Бельмонте спохмурнів. Здавалося, така версія була йому дуже не до вподоби.

— Сподіваюсь, ні. Зрештою картина була моєю, — поглядом помираючого, котрий востаннє дивиться на святе причастя, старий подивився на затиснуту між пальцями сигарету, й на його губах відбилася мудра, сповнена лукавства посмішка. — І залишається моєю.

— Можна ще одне запитання, доне Мануелю?

— Вам усе можна.

— Вам не доводилось чути колись від ваших племінників, що вони консультувалися з якимись фахівцями з історії мистецтва?

— Здається, ні. Я цього не пам’ятаю, хоча, гадаю, мав би запам’ятати, якби йшлося про щось таке… — він з цікавістю глянув на Хулію, в його очах знову з’явилася недовіра. — Саме цим займався професор Ортега, еге ж? Історією мистецтва. Сподіваюсь, ви не хочете сказати…

Хулія зменшила запал. Вона зайшла надто далеко, відтак спробувала виплутатися за допомогою найчарівнішої зі своїх посмішок.

— Я мала на увазі не Альваро Ортегу, а будь-якого фахівця… Адже можна припустити, що ваша племінниця цікавилася вартістю картини, її минулим…

Бельмонте замислено подивився на свої поцятковані плямами руки.

— Вона ніколи про це не говорила. А мала б сказати, адже ми часто розмовляли про картину ван Гюйса. А надто, коли розігрували ту саму партію, що й її персонажі… Звісно, ми розігрували її вперед, а не назад. І знаєте що?..

Хоча перевага в партії нібито на боці білих, Лола завжди вигравала її чорними.

Майже годину Хулія йшла кудись навмання в тумані, намагаючись дати лад своїм думкам… Її лице та волосся були всіяні дрібними крапельками дощу. Вона саме проминала «Палац-отель», під піддашком якого в циліндрі та розшитій золотими галунами лівреї стояв, ховаючись від дощу, швейцар: він запнувся плащем і через те був схожий на лондонця вісімнадцятого століття, а туман лише підкреслював цю схожість. «Бракує тільки кеба з тьмяним через сіру млу ліхтарем, з якого б вийшли худорлявий Шерлок Холмс та його вірний друг Ватсон. І щоб десь у густому тумані на них уже чатував лиховісний професор Моріарті. Наполеон згуби. Геній зла».

Щось забагато людей грали останнім часом у шахи. Здавалося, ледь не кожен мав свої підстави бути причетним до твору ван Гюйса. Ця клята картина містила забагато портретів.

Муньйос. Він був єдиним, з ким Хулія познайомилася після того, як почалася ця загадка. В години безсоння, коли вона крутилася в ліжку не в змозі заснути, дівчина лише його не пов’язувала з образами свого кошмару. Муньйос на одному кінці мотка, решта фігур, решта персонажів — на другому. Проте навіть у ньому Хулія не могла бути певною. Вони й справді познайомилися після того, як почалася перша загадка, однак до того, як історія повернулася до своєї вихідної точки, а тоді почалася знову, але в іншій тональності. Нитки були надто тонкими, щоб хтось міг мати абсолютну певність стосовно того, що смерть Альваро та наявність таємничого гравця якось пов’язані між собою.

Хулія зробила ще кілька кроків і зупинилася, відчуваючи на обличчі вологу від туману, що її оточував. Зрештою вона могла бути певною лише щодо себе самої. От і все, що вона мала, аби рухатися далі. Тільки це та пістолет, який лежав у неї в сумочці.

Вона подалася до шахового клубу. Підлога у вестибюлі була вкрита тирсою, тут стояли парасолі, висіли пальта й плащі. Пахло вогкістю, тютюновим димом і ще чимось специфічним, властивим тим місцям, куди ходять лише мужчини. Хулія привіталася із Сіфуентесом, тутешнім директором, котрий уже поспішав їй назустріч, і поки вщухали спричинені її появою перешіптування, почала обдивлятися столи, поки за одним із них не завважила Муньйоса. Той сидів нерухомий, мов сфінкс, зосередившись на грі, спершись ліктем на бильце крісла й підперши долонею підборіддя. Його суперник, якийсь молодик у дуже товстих окулярах, облизував язиком губи й раз по раз кидав тривожні погляди на Муньйоса, наче побоюючись, що той от-от зруйнує складний захист, вибудувати який навколо свого короля, судячи з того, як він нервував і з його виснаженого вигляду, молодикові коштувало неабияких зусиль.

Муньйос виглядав спокійним і, як зазвичай, байдужим; його нерухомі очі, здавалося, не так вивчали позицію, скільки відпочивали, дивлячись на шахівницю. Можливо, він саме поринув у ті марення, про які розповідав Хулії, й перебував за тисячі кілометрів од партії, що розігрувалася в нього перед очима, а тим часом його математичний мозок сплітав та розплітав нескінченні та неможливі комбінації. Троє чи четверо вболівальників, стоячи довкола столу, вивчали партію чи не з більшим інтересом, ніж самі гравці; раз по раз вони пошепки обмінювалися репліками стосовно можливого ходу тією чи іншою фігурою. З напруження, яке панувало тут, було зрозуміло, що від Муньйоса очікують рішучого ходу, який завдасть смертельного удару молодикові в окулярах. Через це той так нервував, а його збільшені скельцями очі дивилися на суперника так, як дивився залишений сам-на-сам із левом на арені римського цирку раб, благаючи милосердя у вбраного в багряницю всемогутнього імператора.

У цю мить Муньйос підвів очі й помітив Хулію. Кілька секунд він пильно дивився на неї, мовби не впізнаючи й повільно приходячи до пам’яті: на його обличчі відбився подив людини, яка щойно прокинулася від сну чи повернулася з тривалої подорожі. Аж ось його погляд ожив, і він злегка хитнув дівчині головою на знак вітання. Потім знову глянув на шахівницю, наче хотів упевнитися, що там усе гаразд, і, не вагаючись, — вочевидь не поспіхом і не навмання, а цілком свідомо — пересунув пішака. Довкола столу почувся шепіт розчарування. А молодик в окулярах подивився на нього спершу здивовано, немов помилуваний в останюю мить злочинець,