Джорджіна Говелл - Королева пустелі

мало правди: «Усі мої неприємності залишилися позаду. Сьогодні я отримала дозвіл від валі, і тепер можу йти куди завгодно. Дозвіл надійшов якраз учасно і зовсім не завадив планам. Моїм запасним варіантом була втеча, яку я планувала на завтрашню ніч. Вони все одно не змогли б мене спіймати. Однак тепер я врятована від неприємностей — і веселощів! — мого плану „Б”».

Ґертруда чудово розуміла, що жоден «дозвіл» не мав бодай якоїсь цінності, навіть більше, мандрівниця ще ж отримала сувору відмову від британського консула. Вона вирушала у подорож на свій страх і ризик.

Ґертруда розрахувалася з трьома агаїлами, і вони, розгнівані, пішли, звинувачуючи в усьому прокляту дорогу до Хаїля. 15 січня Ґертруда відправила вперед більшу частину своєї команди, а сама вирушила за трьома новими погоничами верблюдів, яких збиралася обрати серед привітних фермерів-християн, яким довіряла. На хвилинку вона затрималася на станції Зізи, щоб запитати про загублені листи, які адресувалися на ім’я Діка, однак так нічого й не довідалася, примирившись із тим, що певний час не зможе підтримувати зв’язок із людьми, яких любить. Ґертруда продовжуватиме писати цілу серію листів, яких потім не матиме змоги надсилати, і збиратиме їх доти, доки не дістанеться якоїсь залізничної станції на іншому боці Сірійської пустелі.

Ґертрудина подорож вже тривала п’ятдесят чотири дні, однак подолала вона лише одну п’яту частину всієї дороги до Хаїля. Попереду простелявся довгий і невизначений шлях, але оскільки Ґертруда знову була вільна, до неї повернулася її безтурботність, а сама вона знову опинилася під чарами пустелі. Страхітлива й прекрасна, зі своєю дзвінкою тишею і оздобленими коштовностями ночами, пустеля стала для Ґертруди чимось більшим за велетенський випробувальний полігон. Вона була символічною альтернативою божества, в яке Ґертруда ніколи не вірила. З її потребою в коханні та підтримці пустеля стала втечею до іншого бачення майбутнього. Справжню правду Ґертруда розповіла у листах до Чирола, які писала рідше та більш поетично:

«Я вперше пізнала самотність в усамітненому місці... і мої думки полишили багаття, біля якого я сиділа, і полетіли далеко за обрій, у місця, де було занадто багато гострих відчуттів... Іноді я лягала спати з таким важким серцем, що, здавалося, до наступного дня я його просто не донесу. А тоді приходив світанок, лагідний і милосердний; він захоплював широкі рівнини, спускався вниз довгими схилами невеличких спадин і наостанок закрадався у моє темне серце... Найкраще, як я можу цим скористатися, це навчитися у цього усамітненого місця мудрості, покірності й того, як треба зносити біль, не промовивши жодного слова».

Шістнадцятого листопада Ґертруда зробила запис у своєму другому щоденнику:

«Я переступила межу... Луїс Маллет повідомив, що якщо я продовжу подорож до Неджда, англійський уряд умиває руки; до того ж османам я сама дозволила відмовитися від виконання їхніх обов’язків, сказавши що йду далі на свій страх і ризик... Ми повертаємо до Неджда, Іншалла, залишені всією чинною владою, і єдине, що зв’язує мене зі світом, — ця маленька книжка, щоденник моїх мандрів, який я бережу для Вас.

Я — вигнанка!»

Вибір було зроблено, і з політичної точки погляду Ґертруда спалила за собою всі мости. Від Дамаска вона пройшла вже понад триста кілометрів на південь до Зізи, а тепер направлятиме свій караван на південний схід до Хаїля. Звідти вона планувала прямувати на північний схід до Багдада і вже потім перетнути Сирійську пустелю зі сходу на захід, повертаючись до стартової точки подорожі, Дамаска.

Пустеля, що чекала Ґертруду, була різною. Влітку там стояла надзвичайна спека, опівдні вона сягала 60°С, однак зараз, у найхолодніші місяці, січень і лютий, у пустелі завивали колючі вітри, нависав крижаний туман і сипав мокрий сніг. Структура ґрунту змінювалась й залежала від непередбачуваної кількості зимових опадів. Іноді на рівнинах і в пустелях траплялися підземні потоки, які утворювали озерця й, відповідно, маленькі ділянки родючого ґрунту; та з часом вони знову перетворювалися на скелі з гравієм, на яких дуже рідко траплялася рослинність, вибілена палючим сонцем і вітрами.

Коли бував дощ, селяни в оазисах могли вирощувати урожай; однак Ґертруда залишила поселення фермерів позаду, прямуючи туди, де кочівники мігрували на сотні кілометрів уперед залежно від сезону. Спершу вони гнали великі стада верблюдиць із верблюденятами на пасовища, а тоді прямували з ними на північний захід до Сирії або на північний схід до Іраку, де влаштовували щорічні верблюжі торги. «У світі безліч верблюдів... Вони тисячами перетинають наш шлях, пасучись по дорозі. Таке враження, що це якась велетенська річка з надзвичайно повільною течією і завширшки в кілька годин».

Ґертруда ділилася з Лоуренсом своїм захопленням, яке вже переростало в упередженість, — бедуїнами та їхньою могутньою загадковістю. Вони обоє дивувалися незалежності, рухливості й стійкості, завдяки яким бедуїни ставали справжніми пустельними аристократами. Напевно, таким чином у них обох проявлявся фізичний потяг до воїна-аскета. У своєму вступі до книги «Аравійська пустеля» Лоуренс написав:

«Бедуїн народжується і стає на ноги в пустелі, він шанує цю безплідну землю, яка для мандрівників здається такою суворою, усім своїм серцем, тому... що саме тут він відчуває себе цілком вільним. Він позбавляється усіх природних пут, усіх утішливих надлишків чи труднощів, щоб досягти тієї особистої свободи, яку переслідує голод та смерть... Він знаходить розкіш у самозреченні, відмові та самопримусі. Він проживає своє життя в жорсткому егоїзмі».

Бедуїни не визнавали жодного органу влади: вони не несли відповідальності ні перед турецьким урядом, ні перед британським. Як писав Альберт Хурані, дослідник Близького Сходу, існує «певна ієрархічна концепція... [арабські скотарі] вважають себе вільними, шляхетними й шанованими, чого не можна сказати про селян, торговців і ремісників». Ґертруда, яка покладала на їхню племінну честь своє власне життя, охоче підтримувала ці погляди.

Членів кожного племені об’єднував нібито спільний предок. Поняття поділу сім’ї через цього предка, яке часто-густо було ідейним принципом, а не доведеним фактом, започаткували шейхи, лідери, захисники та судді, які отримували свою владу у спадок. У той час, коли пасовища й вода були загальною власністю всіх кочівників, племінні угруповання постійно заколочували якісь сутички та газзу — набіги, метою яких зазвичай був грабунок верблюдів, овець і кіз, а іноді й убивства та викрадення жінок. Ґертруда описала фатальне ставлення кочівників до життя в книзі «Пустеля і сівба»:

«Арабу завжди загрожує якась небезпека, однак він поводиться так, наче безпека — його друге ім’я. Він розбиває свій маленький недолугий табір, який складається з десяти-п’ятнадцяти наметів, на широкій ділянці відкритої й незахищеної місцевості...